<<
>>

§ 3. Психологічні основи доказування

Розслідування, як і судовий розгляд, по суті є пізнавальним процесом. Пізнання, здійснюване слідчим або суддею, втілюється у форму доказування. Процес накопичення певних фактів, що доказують або спростовують подію злочину або обставини, пов’язані з цивільно-правовими спорами, є процесом оперування доказами, процесом доказування.

Розумова діяльність слідчого або судді підкоряється загальним закономірностям психічних процесів і в цьому аспекті має багато спільного з розумовими процесами, здійснюваними в інших галузях знань і суспільного життя.

Водночас розумова пізнавальна діяльність цих осіб має специфіку, обумовлену предметом пізнання — протиправними діями і цивільно-правовими спорами.

У процесі пізнання, здійснюваному при розслідуванні злочинів, а також при розгляді кримінальних і цивільних справ широко застосовуються категорії діалектики. Будучи ступенями пізнання, категорії аналізу і синтезу, причини і наслідку, сутності і явища, загального й окремого, тотожності і відмінності дають змогу встановити об’єктивну істину.

Розглядаючи різноманітну інформацію, слідчий або суддя аналізує її, встановлює причинні зв’язки із досліджуваними фактами, синтезує й оцінює отримані результати, визначаючи їхнє доказове значення. Будуючи версії, виявляючи їхнє підтвердження чи спростування, слідчий або суддя використовує методи пізнання, що сприяють встановленню об’єктивної істини.

У психологічному аспекті розумовий процес слідчого або судді є процесом вирішення складних завдань, що пов’язано із певними творчими зусиллями. Не завжди поставлені завдання можуть бути вирішені на основі лише наявних вихідних даних. Тому їхнє вирішення вимагає творчого уявлення, яке породжує припущення, що допомагають усунути відповідні прогалини. Джерелами такого уявлення є минулий досвід, знання і наявні в розпорядженні дослідника дані. Поштовхом до творчого уявлення є потреби у вирішенні поставленого завдання.

Досвід людини як підстава для уявлення становить сукупність результатів діяльності й у цьому аспекті розглядається як суспільний і особистий.

Уявивши собі характер досліджуваного завдання, слідчий або суддя мобілізує запаси знань, що дає йому змогу висловити ряд припущень — версій стосовно обставин діяння. Надалі у вирішенні поставленого завдання важлива роль належить моделюванню як способу відтворення тих або інших обставин, що сприяють пізнанню. Моделювання передбачає створення уявної чи практичної структури, яка відтворює певні дії або обставини, властивості чи стани тих або інших об’єктів.

Моделювання в діяльності слідчого або судді сприяє пізнанню конкретного, має широкі можливості для вивчення властивостей і сторін окремих об’єктів, у багатьох випадках дає змогу встановити конкретні обставини, вирішити питання щодо існування тієї чи іншої події, факту. Так, слід, залишений на місці події автотранспортом, дає можливість створити його модель щодо виду, марки, індивідуальних особливостей протектора. Сукупність слідів на місці події дає змогу створити уявну модель події, її динаміки, кількості осіб, які брали участь у ній. Проведення слідчого або судового експерименту дає можливість у процесі його моделювання встановити ймовірність здійснення певних дій, появу тих або інших результатів. Іншими словами, діяльність, пов’язана з моделюванням у його будь-яких формах, сприяє пізнанню окремих обставин і фактів і зрештою — встановленню об’єктивної істини. Моделі, використовувані в пізнавальній діяльності, поділяють на два види: матеріальні й ідеальні.

Матеріальні моделі відтворюють реально які-небудь предмети, обстановку, дії, явища. До них можна віднести такі предмети, що мають значення для судочинства, як зліпки, відбитки, фотознімки, макети тощо.

Ідеальні або уявні моделі — це образи, що мають певний зміст, виражений у поняттях. Це насамперед будь-які припущення, версії, уявне прогнозування здійснюваних для досягнення певної мети дій. Наприклад, припущення щодо характеру події злочину або мети цивільно-правової угоди, прогнозування ходу майбутнього допиту, обшуку, перевірки показань на місці становлять моделі різної спрямованості, що мають єдиний зміст — уявне відтворення минулого або майбутнього у сфері кримінально-процесуальної чи цивільно-процесуальної діяльності.

Моделі також прийнято класифікувати на статичні (матеріальні) і динамічні (уявні).

Останні є рухомими, такими, що розвиваються або втрачають своє значення в процесі перевірки їхніх пізнавальних якостей. Матеріальні моделі здебільшого передують формуванню уявної моделі, виконуючи ряд важливих функцій, зокрема орієнтації, зіставлення даних (матеріалів) для експертного дослідження.

Взаємозв’язок моделей можна простежити на такому прикладі з практики. На залізничних коліях було виявлено труп чоловіка з численними пораненнями голови. У ході судово-медичного розтину в мозковій речовині жертви був виявлений металевий уламок, що нагадував гостру частину ножа. На основі чого слідчий висловив припущення про те, що жертву було поранено ножем і при обшуку у підозрюваного може бути знайдений ніж з відповідним дефектом. Побудувавши уявну модель ножа (перша частина — виявлений уламок), слідчий висунув версію про можливе виявлення другої частини ножа у підозрюваного. Останній, не припускаючи, що слідчий має таку інформацію, при обшуку показав усі наявні в нього ножі, серед яких був ніж з дефектом, що нагадував розшукуваний. При провадженні трасологічної експертизи було встановлено, що уламок, вилучений при судово-медичному розтині, і частина ножа, виявлена у підозрюваного, становлять одне ціле.

Процес пізнання істини при розслідуванні злочинів і в ході судочинства обумовлюється логічністю мислення. Правильне осмислення фактів, що спостерігаються, встановлення їх причинних відношень, побудова обґрунтованих версій, оцінювання отриманої інформації — необхідні етапи у встановленні істини. Очевидність необхідності застосування законів логіки ілюструється тими негативними наслідками, що спостерігаються у результаті припущених при розслідуванні й у судовому розгляді логічних помилок. Ще відомі факти, коли злочини залишаються нерозкритими не тому, що відсутні докази їхнього вчинення, а тому, що ці докази неправильно осмислені, неправильно оцінені, покладені в основу помилкових версій розслідування.

Об’єктивна істина в судочинстві може бути досягнута тільки в результаті раціонального пізнання. Однак поряд із правильним трактуванням ролі і значення логічного мислення в процесі пізнання істини висловлюються думки, згідно з якими інтуїція також може розглядатися як елемент, що сприяє досягненню істини.

Наділяючи інтуїцію невластивим їй змістом, трактуючи її як один із шляхів пізнання, окремі автори вільно чи мимоволі протиставляють її логічному мисленню, а часом відводять їй місце, рівноцінне за значущістю логічній діяльності мислення.

Неправильне розуміння інтуїції може спричинити помилкові практичні рекомендації, що орієнтуватимуть слідчих і суддів не на аналіз доказів у справі і висування обґрунтованих версій, а на підсвідоме, продиктоване «надчуттям» угадування того, що може бути пізнане тільки в процесі логічного раціонального мислення.

Трактування інтуїції як підсвідомого, мимовільного, нелогічного прийняття рішення чи здійснення якої-небудь дії є вульгарним трактуванням, перенесення якого на оцінку доказів, формування внутрішнього переконання слідчого або судді є недоцільним.

Деякі вчені, досліджуючи проблему інтуїції, зводять її до емоційного моменту в пізнанні, вважаючи, що інтуїтивні висновки виникають з емоційного боку пізнання, не піднімаючись до логічного (раціонального) пізнання (М. С. Строгович). Це твердження не зовсім точне.

Інтуїція не зводиться тільки до емоційного. Інтуїтивне знання протиставляється логічному як не вивідне, а як підказане «надчуттям», натхненням, непоясненими імпульсами. Це означає його відірваність і від емоційного, і від логічного ступенів пізнання. Якби таке знання виводилося з емоційного пізнання, воно могло б бути неточним, неправильним, але воно протиставляється звичайному ходу пізнання як надлогіка, щось більш глибоке і тому «незбагненне». Саме у цьому і полягає містичний момент розуміння інтуїції.

Пояснення раптовості вирішення поставленого завдання можна проілюструвати міркуваннями І. П. Павлова з приводу проведених ним експериментів. Учений наводить приклад, коли він ніби інтуїтивно знайшов правильне пояснення експерименту. «...Адже мені самому, — писав І. П. Павлов, — спершу не було зрозуміло, звідки йшла правильність мого припущення. Виходило, — інший сказав би, — інтуїція, сам здогадався, а не розумів, через що».

Проаналізувавши цей випадок, І. П. Павлов так роз’яснив сутність інтуїції: «Я результат пам’ятав і відповів правильно, а весь свій ранній шлях думок забув. Ось чому і здавалося, що це інтуїція. Я вважаю, що всі інтуїції так і слід розуміти, що людина остаточне пам’ятає, а весь шлях, яким вона підходила, готувала, вона його не підрахувала до даного моменту»27 . Таким чином, інтуїція — це знання, що виникає без усвідомлення шляхів і умов його одержання.

Слідчий, як і суддя, при оцінці доказів не повинен покладатися на свої враження, якщо вони підсвідомі. Логічні висновки, до яких він приходить внаслідок такої оцінки, повинні ґрунтуватися на дослідженні конкретних доказів, наявних у справі. Нехтування цим правилом може спричинити безпідставне обвинувачення й осудження невинної особи.

До психологічних основ доказування належить також внутрішнє переконання як необхідний елемент оцінки доказів. Переконання як ставлення суб’єкта до своїх знань, висновків і рішень, як почуття впевненості є психологічною категорією, що підкреслюється першою частиною терміна — «внутрішнє».

Повна переконаність є психологічною гарантією правильності рішень, прийнятих у процесі судочинства. Переконання забарвлене емоційно-вольовими характеристиками як знання, що формується у галузі суспільних відносин.

Категорія «внутрішнє переконання» по суті виражає суб’єктивну впевненість у відповідності суб’єктивної оцінки об’єктивно існуючим обставинам чи фактам. Суб’єктивність внутрішнього переконання як його форма не лише не виключає, а, навпаки, передбачає об’єктивний зміст. У цьому аспекті внутрішнє переконання є однією з форм відображення об’єктивної дійсності. Будучи за своїм змістом відображенням об’єктивної дійсності, внутрішнє переконання, однак, не виконує ролі критерію істинності того, що пізнається у кримінальній справі. Критерій істини в цій галузі, як і в усіх інших галузях пізнання, — практика.

У своєму формуванні внутрішнє переконання проходить безліч етапів, починаючи від почуттєвого і завершуючи логічним.

Серед них можна виділити кілька основних: 1) аналіз певних обставин, матеріалів (названому етапу передує почуттєве пізнання); 2) зіставлення результатів аналізу з іншими матеріалами (тут велике значення має минулий досвід, рівень знань особи в досліджуваній галузі); 3) синтез, що передбачає створення основи для почуття переконання.

Психологічні етапи формування внутрішнього переконання пронизують правосвідомість суб’єкта. Аналізуючи й оцінюючи кожну обставину розслідуваної чи розглядуваної справи, слідчі і судді керуються комплексом своїх моральних, правових уявлень, що визначають, зрештою, соціальну характеристику внутрішнього переконання. Саме тому всі спроби трактувати почуття впевненості, переконання як інтуїтивне, що не піддається ніякому контролю, повинні визнаватися такими, що суперечать науковому розумінню формування переконання.

Зазначимо, що волю і незалежність внутрішнього переконання судді, прокурора, слідчого не можна розуміти як свавілля, як особистий, ні від чого не залежний розсуд. Вільним може вважатися тільки те переконання, що правильно і повно відображає факти, які спричиняють необхідність застосування закону.

Обґрунтованість внутрішнього переконання є його невід’ємною властивістю, оскільки становить необхідну змістовну основу структури розумових процесів при формуванні внутрішнього переконання. Внутрішнє переконання має відповідати певним вимогам: а) ґрунтуватися на доказах, зібраних у встановленому законом порядку; б) докази повинні бути перевіреними; в) кожен доказ повинен бути розглянутий окремо й у сукупності з іншими доказами; г) виходити з усебічного, повного й об’єктивного розгляду матеріалів справи.

<< | >>
Источник: В.О.Коновалова, В.Ю.Шепітько. ЮРИДИЧНА ПСИХОЛОГІЯ.Академічний курс. 2009

Еще по теме § 3. Психологічні основи доказування:

  1. Глава 1. ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ СУДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
  2. Розділ третій ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
  3. Глава 2. ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПРОВЕДЕННЯ ОКРЕМИХ СЛІДЧИХ ДІЙ
  4. § 3. Психологічні основи судового огляду
  5. § 4. Психологічні основи ресоціалізації засуджених
  6. § 2. Психологічні основи очної ставки у суді
  7. § 1. Психологічні основи судового допиту. Перехресний допит
  8. § 2. Доказування
  9. Глава 4. Докази і доказування
  10. Стаття 92. Обов'язок доказування
  11. Стаття 60. Обов'язки доказування і подання доказів
  12. Стаття 61. Підстави звільнення від доказування
  13. Стаття 91. Обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні
  14. § 2. Психологічні особливості судового процесу
  15. § 2. Психологічні наслідки злочину