<<
>>

Стаття 13. Міжнародні договори України

1. Частиною національного сімейного законодавства України є міжнародні договори, що регулюють сімейні відносини, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

2.

Якщо в міжнародному договорі України, укладеному в установленому порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом сімейного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.

1. ч. 1 ст. 9 Конституції України визначений загальний принцип дії міжнародних договорів на території України: чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Вказане правило повторюється в СК України стосовно міжнародних договорів, що регулюють відносини в сімейній сфері. Треба відзначити, що ця норма є принципово новою для сімейного законодавства. В КЗпШС України аналогічної норми не існувало, що не сприяло відповідності норм сімейного законодавства міжнародним стандартам.

Залежно від характеру їх юридичного змісту, міжнародні договори поділяються на правоутворюючі, які містять загальні норми міжнародної поведінки та неправоутворюючі (договори-правочини). Міжнародні договори, що складають частину національного сімейного законодавства України - це виключно договори першого виду, тобто ті, в яких закріплюються відповідні загальні норми. Правила щодо визначення та порядку прийняття міжнародних договорів встановлюються Законом України № 1906-1V «Про міжнародні договори України»1 від 29.06.2004 р. Зокрема від імені України укладаються міжнародні договори, що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина.

2. До національного законодавства України можуть входити лише ті договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Згідно із ч. ст. 8 Закону «Про міжнародні договори» згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору може надаватися шляхом підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору або приєднання до договору.

Міжнародні договори, що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина підлягають ратифікації (п. «б» ч. 2 ст. 9 Закону). Таким чином ратифікація - це одна з форм надання згоди України на обов'язковість для неї міжнародного договору.

Ратифікація міжнародних договорів України здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію, невід'ємною частиною якого є текст міжнародного договору (ч. 1 ст. 9 Закону).

Міжнародні договори в сфері сімейних відносин належать до договорів, що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина. У зв'язку з цим частиною національного сімейного законодавства України можуть стати лише ті міжнародні договори, що ратифіковані у встановленому законом порядку. Наприклад, Конвенцію про права дитини ратифіковано Постановою ВР України № 789-ХІІ від 27.02.91 р, Європейську конвенцію про здійснення прав дітей (Страсбург, 25 січня 1996 р.) ратифіковано Законом України № 69-У від 03.08.2006 р., Конвенцію про контакт з дітьми (Страсбург, 15 травня 2003 р. ЕТ8№ 19) ратифіковано Законом України № 166-У від 20.09.2006 р..

Однак Україна ратифікувала не усі міжнародні договори, які закріплюють права, свободи та обов'язки особи в сімейній сфері. Наприклад, це стосується Європейської конвенції про усиновлення дітей (ЕТ8 № 58) Страсбург, 24 квітня 1967 р.). Деякі норми цієї Конвенції не відповідають принциповим положенням внутрішнього законодавства України. Зокрема в Україні заборонена посередницька, комерційна діяльність щодо усиновлення (ст. 216 СК України), у той час як Конвенція допускає можливість існування державних або приватних закладів, куди можуть звернутись за допомогою чи порадою ті, хто бажає усиновити дитину або віддати дитину на усиновлення (ст. 18). Не ратифікована Україною і Європейська конвенція про визнання та виконання рішень стосовно опіки над дітьми та про поновлення опіки над дітьми (Люксембург, 20 травня 1980 р.).

3. В ч. 2 коментованої статті закріплюється пріоритет міжнародних договорів по відношенню до національних законів України.

Так, якщо в міжнародному договорі України містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом сімейного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України. Таким чином, якщо в сімейному законодавстві України містяться норми, що не відповідають нормам міжнародного договору, вони не можуть застосовуватися. Як фізичні, так і юридичні особи мають керуватися в такому випадку нормами відповідного міжнародного договору.

Принцип пріоритету міжнародних договорів в сімейній сфері має важливе значення. Наприклад, свого часу ціла низка норм КпШС України не відповідала вимогам Конвенції про права дитини. Зокрема, в ч. 1 ст. 12 Конвенції було визначено, що держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати свої погляди з усіх питань, що торкаються дитини. Таким чином Конвенція не встановлювала вікових обмежень щодо можливості дитини сформулювати власні погляди. Натомість в ст. ст. 69, 104, 116 КпШС України закріплювалися правила, що до уваги береться думка дитини лише після досягнення нею 10 років. Хоча Конвенція про права дитини набула чинності для України 27 вересня 1991 р., до набрання чинності новим СК України 1.01.2004 р. суди не брали до уваги думку дитини, яка не досягла 10 років. Якби така ситуація виникла сьогодні, то суди мали б застосовувати норму, що закріплена в міжнародній Конвенції.

<< | >>
Источник: Е.М. Багач, Ю.В. Білоусов. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. 2010

Еще по теме Стаття 13. Міжнародні договори України:

  1. § 5. Міжнародні договори
  2. Стаття 93. Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України.
  3. Стаття 133. Міжнародні аеропорти
  4. Стаття 151. Конституційний Суд України за зверненням Президента України або Кабінету Міністрів України дає висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість.
  5. Стаття 122. Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який призначається на посаду за згодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президентом України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади.
  6. Стаття 154. Законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.
  7. МП, міжнародні відносини(МО), зовнішня політика(ВП) та дипломатія.
  8. Регіональні міжнародні організації: правовий статус
  9. Стаття 87. Верховна Рада України за пропозицією не д,Єй як однієї третини народних депутатів України від її конституції ного складу може розглянути питання про відповідальність Кабі нету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри КабіНе, тові Міністрів України більшістю від конституційного складу Ben. ховної Ради України.
  10. Стаття 103. Порядок застосування міжнародного договору України про уникнення подвійного оподаткування стосовно повного або часткового звільнення від оподаткування доходів нерезидентів із джерелом їх походження з України
  11. Стаття 112. Уразі дострокового припинення повноважень Президента України відповідно до статей 108, 109, 110, 111 цієї Конституції виконання обов'язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України покладається на Прем'єр-міністра України. Прем'єр-міністр України в період виконання ним обов'язків Президента України не може здійснювати повноваження, передбачені пунктами 2, 6, 8,10,11,12,14,15, 16, 22, 25, 27 статті 106 Конституції України.
  12. Стаття 86. Народний депутат України має право на сесії Верховної Ради України звернутися із запитом до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і