Заповіт подружжя

Згідно зі ст. 1262 ЦК України подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.

Коли помирає один з подружжя, що склало такий заповіт, його частка у спільному майні переходить до другого з подружжя який його пережив.

значених ними у заповіті, тобто тільки тоді реалізується їх воля передати за заповітом майно певній особі або особам.

На наш погляд, цей спільний заповіт подружжя не тільки не створює якихось зручностей, переваг порівняно з укладенням кожним з подружжям окремого заповіту, а навпаки, він може бути підставою для неабияких життєвих ускладнень.

Справа в тому що зі смертю одного з подружжя, яке склало такий заповіт, другий з них потрапляє у досить складне становище.

По-перше, він не може в разі потреби продати майно, що було спільною власністю подружжя, а тепер належить на праві власності тільки йому, оскільки в ст. 1262 ЦК України зазначено, що "у разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного в заповіті подружжя". Цього не сталося б, якби кожен з подружжя в окремому заповіті заповідав би іншому свою частку в спільному майні, а на випадок його смерті до відкриття спадщини, призначив би спадкоємцем саме ту особу, якій вони збиралися заповідати спільне майно (ст. 1263 про підпризначення спадкоємця).

По-друге, той з подружжя, що залишився живим, не має права не тільки продати майно, що було предметом спільного заповіту, а й не може скасувати спільний заповіт щодо майна, зазначеного в заповіті подружжя. Так, у ч. З ст. 1262 ЦК України зазначено, що "за життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню".

Це означає, що після смерті одного з подружжя інший втрачає таке право.

І всього цього не сталося б, коли б кожний з подружжя склав окремий заповіт.

Неабияке значення, з нашого погляду, має і та обставина, що після смерті одного з подружжя цей спільний заповіт з правової точки зору перетворюється на недійсний правочин, оскільки він обмежує цивільну правоздатність того з подружжя, що залишився живим.