<<
>>

§ 1. Тенденція розвитку суміжних речових прав (речово-правових інститутів) у законодавстві України

Доля речових прав в історії українського цивільного законодавства складалася по-різному. На початку XX ст. вони складали достатньо розгалужену систему, що, значною мірою, ґрунтувалася на положеннях римського права (часто у німецькій інтерпретації), і охоплювала сервітутні права, право забудови, чиншеві права, заставу нерухомості тощо.

З моменту встановлення радянської влади в Україні й проведення націоналізації землі та інших природних ресурсів було зруйновано підвалини існування речових прав, особливо у галузі земельних відносин.

Негативну роль щодо речового права в СРСР зіграла також відмова від принципово важливого поділу речей на рухомі і нерухомі. Цей поділ було замінено іншим, скоріше — соціально- політичним, ніж правовим, — поділом речей на засоби виробництва і продукти споживання.

Трансформації речового права в СРСР можна простежити за змінами норм чинного на той час законодавства.

Так, до складу речового права за ЦК 1922 p. належали такі інститути, як право власності, право забудови і право застави.

Поняття права власності вже розглядалося вище. Право забудови за своєю природою відповідало відомому ще з часів римського права інституту — суперфіцію. Надалі норми, що стосуються права забудови, ще до прийняття Основ цивільного законодавства Союзу PCP 1961 p. були скасовані, і замість цього інституту аналогічні відносини регулювалися в межах земельного права за допомогою інституту землекористу вання. Застава за ЦК 1922 р. за своєю суттю була правом на чужі речі. Але з прийняттям Основ цивільного законодавства 1961 р. вона була віднесена до зобов'язально-правових категорій як така, що належить до засобів забезпечення виконання зобов'язань.

Таким чином, з прийняттям Основ цивільного законодавства 1961 р. і розроблених на його підставі республіканських кодексів, від класичного (римського) речового права в СРСР залишився лише інститут права власності.

Поняття "речове право" практично не використовувалося. У юридичній термінології воно згадувалося лише в зв'язку з характеристикою речово-лравових засобів захисту і протиставленням їх зобов'язально-правоиим засобам.

Незважаючи на фактичне ігнорування речового права у радянській цивілістиці та ідеології законодавства, не можна не зазначити, що воно фактично продовжувало існувати в найрізноманітніших інститутах.

Зокрема, радянською цивілістичною думкою були розроблені такі речово-правові інститути, як право повного господарського відання і право оперативного управління; земельне право і право землекористування не можна уявити без земельних сервітутів. До речових прав можна віднести також право наймача на користування житлом у будинках державного і громадського фонду, право на жиле приміщення членів сім'ї наймача, члена житлово-будівельного кооперативу, власника житлового будинку тощо.

Основи цивільного законодавства Союзу PCP і союзних республік 1991 р. містили розділ "Право власності. Інші речові права". Серед речових прав розглядалися, крім права власності, право повного господарського відання, право оперативного управління, право довічного успадковуваного володіння земельними ділянками та іншими природними об'єктами. Фактично визнавався також інститут володіння. Цими ж Основами передбачався такий забутий радянським цивільним правом речово-правовий спосіб набуття права власності, як набувальна давність. Проте на території України Основи не набрали чинності. Тому їх можна розглядати лише як відображення загальних тенденцій розвитку речового права останніх років існування СРСР.

Сьогодні існування речового права як такого визнано українською цивілісткою. Поступово вносяться зміни й до актів законодавства. Зокрема, ст. 4 Закону "Про власність" передбачає, що у випадках і порядку, встановлених законодавчими актами України, на власника може бути покладений обов'язок допустити обмежене користування його майном іншими особами. До таких випадків належать, наприклад, надання державою землі громадянам для зведення будинку та інших будов, для сільськогосподарської обробки тощо.

У проекті ЦК України від 26 серпня 1996 р. цим питанням була присвячена окрема книга. Його ст. 308 так характеризувала речове право (там воно іменувалося "речевим"): "Речевим визнається право, що забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом безпосереднього впливу на річ без сприяння інших осіб.

Перехід права власності на майно від власника до інших осіб не є підставою для припинення речевих прав інших управоможених осіб на це майно за винятками, встановленими законом або договором".

До речових прав згідно з Проектом належали: право власності, володіння, а також права на чужі речі (сервітути, емфітевзис, супер- фіцій, застава тощо).

Однак при доопрацюванні проекту ЦК концепція речових прав була змінена і книга З ЦК отримала назву "Право власності та інші речові права". При цьому володіння вже розглядається не як окремий інститут, а як "право володіння чужим майном" (глава 31 ЦК).

Детально концепція суміжних речових прав та особливості їхнього регулювання будуть розглянуті у наступних параграфах підручника.

<< | >>
Источник: Є. О. Харитонов, О. В. Старцев. Цивільне право України. Підручник.. 2007

Еще по теме § 1. Тенденція розвитку суміжних речових прав (речово-правових інститутів) у законодавстві України:

  1. § 1. Право власності в системі речових прав
  2. § 1. Загальна характеристика речових прав на чуже майно
  3. Що означає термін "володіння" як окремий цивільно-правовий інститут речового права?
  4. Відмінності комерційної концесії від суміжних з нею інститутів
  5. Що включає поняття речового права?
  6. Стаття 139. Зберігання речових доказів
  7. Стаття 187. Дослідження речових доказів
  8. Стаття 357. Дослідження речових доказів
  9. Стаття 142. Повернення речових доказів
  10. Стаття 549. Зберігання та передання речових доказів і документів
  11. § 3. Речово-правові засоби забезпечення виконання зобов'язань
  12. 6.1. Володіння як самостійне речове право
  13. Стаття 141. Огляд речових доказів, що швидко псуються