§ 2. Правоздатність фізичних осіб

Цивільна правоздатність є необхідною передумовою виникнення цивільних прав та обов'язків. Отже, правоздатність — це лише загальна, абстрактна можливість мати права чи обов'язки.

Згідно зі ст. 26 ЦК усі фізичні особи є рівними у здатності мати особисті немайнові та майнові цивільні права та обов'язки, які встановлені Конституцією та цим Кодексом, а так само інші цивільні права, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

Відповідно до ст.ст. 21—24 Конституції цивільна правоздатність ґрунтується на принципах рівноправності і соціальної справедливості. Забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за ознаками соціальної, расової, національної, мовної чи релігійної приналежності. Певні обмеження правоздатності іноземних громадян і осіб без громадянства встановлюються законом з метою забезпечення державної безпеки або як міра-відповідь для громадян тих держав, котрі встановили обмеження для українців.

За загальним правилом правоздатність не залежить також від віку, стану здоров'я, можливості здійснення прав і обов'язків, життєздатності людини.

Отже, характерніша ознаками правоздатності є:

— її рівність для всіх фізичних осіб;

— невідчужуваність її на користь інших фізичних осіб;

— неможливість її обмеження актами суб'єктів приватного чи суб'єктів публічного права окрім випадків, прямо встановлених законом;

— існування як природної невід'ємної властивості фізичної особи.

Правоздатність фізичної особи виникає у момент ЇЇ народження і припиняється у момент її смерті (ст.

За усієї, здавалося б, "прозорості" цього положення, при визначенні початку і кінця цивільної правоздатності виникає низка дискусійних питань.

Так, потребує додаткового тлумачення положення ч. 2 ст. 25 ЦК про те, що у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Зокрема, виникає питання, чи може тут йтися про правоздатність дитини, яка ще не народилася? Про необхідність пошуку відповіді на це питання свідчить і та обставина, що ст. 1222 ЦК серед спадкоємців називає осіб, "які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини".

Для того, щоб усунути видимість колізії наведених норм, доцільно провести розмежування понять "правоздатність" і "охорона прав фізичної особи". Тоді все стає на свої місця: правоздатність виникає тільки з моменту народження. До моменту можливого народження дитини, зачатої за життя спадкодавця, що помер (постума), закон передбачає лише охорону прав такої дитини. Саме у такому сенсі і сформульоване згадане вище правило ст. 25 ЦК. Народження живої дитини визначається медичними показниками за певними ознаками (вага, здатність до самостійного дихання тощо). Проте не вимагається, щоб дитина була народжена життєздатною. Якщо вона прожила хоча б деякий час, то вона визнається суб'єктом права. Це має значення, зокрема, для спадкових правовідносин, оскільки у цьому випадку така дитина може успадкувати майно і, у свою чергу, після неї можливе спадкування за законом (ст.ст. 1222, 1258, 1268 тощо ЦК).

Існують також суперечки щодо значення для припинення правоздатності рішення суду про визнання фізичної особи померлою.

Оскільки ст. 47 ЦК вказує, що правові наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті, виникає питання, чи припиняється у цьому випадку правоздатність?

Треба виходити з того, що оголошення фізичної особи померлою не припиняє її правоздатності, а лише створює презумпцію її смерті у місці проживання фізичної особи.

Передусім, такий висновок грунтується на тлумаченні правоздатності, як природної властивості людини, якої вона не може бути позбавлена рішенням суду або іншого суб'єкта публічного права.

Такий висновок має основою також тлумачення ст. 25 ЦК, де згадується лише смерть як підстава припинення правоздатності фізичної особи.

Отже, визнання фізичної особи померлою у місці її проживання не позбавляє людину можливості, якщо вона жива, бути учасником цивільних відносин у тому місці, де вона реально після цього знаходиться.