<<
>>

§ 2. Право спільної часткової власності

Спільна часткова власність може виникнути між громадянами, організаціями, а також між громадянами та організаціями. Юридичними підставами для цього можуть бути договори про сумісну, в тому числі і підприємницьку діяльність, придбання майна у спільну власність внаслідок спадкування тощо.

У ЦК УРСР правовому регулюванню відносин між учасниками права спільної часткової власності безпосередньо присвячено статті 112—119.

При цьому дія розрахована переважно на спільну часткову власність громадян, у зв'язку з чим застосування цих норм до спільної власності організацій можливе лише тією мірою, що не суперечить спеціальному закону, статутній діяльності останніх. Сьогодні норми про спільну часткову власність діють з урахуванням економічних реформ, свободи господарської діяльності. У новому ЦК України праву спільної власності присвячено статті 357—374, в яких збереглося чимало положень ЦК УРСР та з'явилися певні новели, зумовлені процесом соціально-економічних реформ.

1 Практика судів України в цивільних справах. — 1995. — № 2. — С. 77—78.

4 Правовий режим спільної часткової власності враховує інтереси усіх її учасників. Володіння, користування і розпорядження частковою власністю здійснюється за згодою всіх учасників, а за відсутності згоди спір вирішує суд (ч. 1 ст. 113 ЦК УРСР). При цьому вони мають рівне право голосу у здійсненні цих правомочностей незалежно від розміру часток кожного. Співвласники мають право залежно від призначення майна встановити порядок володіння, користування ним або його частинами у натурі, визначити черговість та інші умови користування конкретною річчю. У новому ЦК України порядок здійснення права спільної часткової власності визначений ст. 360. І хоч у цій статті прямо не передбачено судовий розгляд спорів щодо порядку володіння та користування спільним майном, співвласники не можуть бути позбавлені судового захисту у цих випадках.

Встановлення співвласниками порядку користування з виділенням частини майна у натурі не припиняє спільної власності, оскільки такі частини не перетворюються на об'єкт самостійної власності кожного з них.

У практиці найчастіше укладаються угоди про розподіл користування реальними частинами спільного майна щодо неподільних об'єктів (автомашин, жилих будинків, інших споруд).

Спільна власність може давати певний прибуток або потребує необхідних витрат на її утримання. Кожен співвласник відповідно до своєї частки має право на доходи від спільного майна, відповідає перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними з цим майном, і повинен брати участь у сплаті відповідних податків і платежів, а також у витратах з утримання і збереження спільного майна. У принципі законодавець не забороняє співвласникам передбачати інший порядок розподілу зазначених обов'язків.

Істотною новелою нового ЦК України стала норма ст. 361 про те, що плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у спільній частковій власності, надходять до складу спільного майна і розподіляються між співвласниками відповідно до їхніх часток, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Учасникові спільної часткової власності надається право на сплатне чи безоплатне відчуження іншим особам своєї частки у спільному майні (шляхом укладення угод купівлі-продажу, дарування, міни, заповіту). Набувачами такої частки можуть бути сторонні особи або інші співвласники. У цих випадках спільна власність не припиняється, оскільки відчужується не конкретна частина майна, а частка у праві спільної власності, тобто відбувається лише заміна суб'єкта цивільних правовідносин.

У законодавстві встановлено також деякі гарантії захисту прав співвласників, які не заінтересовані у відчужені частки у спільній власності стороннім особам. Відповідно до ст. 114 ЦК УРСР (ст. 364 ЦК України) при продажу частки у спільній власності сторонній особі решта її учасників має право привілеєвої купівлі частки, що продається, за ціною, за якою вона продається, і на інших рівних умовах, крім продажу з прилюдних торгів.

Надання співвласникам права привілеєвої купівлі зумовлено рядом обставин. Насамперед вони можуть бути самі заінтересовані у придбанні відчужуваної частки для задоволення своїх матеріальних і культурних потреб.

Крім того, їм далеко не байдуже, хто стане новим учасником права спільної часткової власності, як виконуватиме обов'язки з отримання спільного майна, користування ним. Право привілеєвої купівлі не застосовується при відчуженні частки шляхом укладення договорів дарування, довічного утримання, міни.

4 Законом встановлено також умови здійснення співвласниками права привілеєвої купівлі та наслідки їх недодержання. Так, співвласник-продавець зобов'язаний письмово повідомити решту співвласників про намір продати свою частку сторонній особі, вказавши ціну та інші умови продажу. Якщо вони відмовляються від здійснення права привілеєвої купівлі або не здійснять свого права щодо будинків протягом місяця, а щодо іншого майна протягом 10 днів з дня одержання повідомлення, продавець має право продати свою частку будь-якій особі. Може статися так, що кілька співвласників виявить бажання придбати частку у спільній власності. Тоді продавець має право вибору покупця з числа цих співвласників. Незгода співвласників із запропонованими продавцем умовами має прирівнюватися до відмови реалізувати своє право привілеєвої купівлі. Співвласники можуть відмовитися від придбання відчужуваної частки і раніше вказаних строків. Відповідно співвласник-продавець має право реалізувати свою частку у спільному майні стороннім особам з моменту такої відмови.

При продажу частки з порушенням права привілеєвої купівлі заінтересований співвласник протягом трьох місяців може вимагати в судовому порядку переведення на нього прав та обов'язків покупця за ЦК УРСР, а за новим ЦК України — в межах річного строку позовної давності (ст. 365). Переведення на співвласника прав та обов'язків покупця, як випливає із змісту закону, здійснюється без попереднього визнання угоди про відчуження частки у спільному майні сторонній особі недійсною. Під порушенням права привілеєвої купівлі слід розуміти також випадки продажу частки сторонній особі на пільгових умовах, зокрема за нижчою ціною, ніж це було запропоновано співвласникам.

Інакше продавець мав би можливість легко обійти закон, пропонуючи їм явно неприйнятні умови.

Вирішуючи питання про можливе переведення прав та обов'язків покупця на співвласника, який виявив бажання придбати продану з порушенням закону частку у спільному майні, суд має переконатися у серйозності і реальності намірів такого співвласника. Доказом цього є внесення позивачем на депозитний рахунок суду сум, які за договором зобов'язаний сплатити покупець. Невиконання позивачем цих умов може бути підставою для відмови у позові про переведення на нього прав та обов'язків покупця (п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок" від 4 жовтня 1991 р. (з наступними змінами); п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про захист права приватної власності" від 22 грудня 1995 р.)1. У новому ЦК України положення судової практики про внесення позивачем-співвласни-ком грошей на депозитний рахунок суду знайшло своє безпосереднє закріплення (ст. 364).

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України оскільки з виділенням учаснику спільної власності на будинок його частки у натурі спільна власність на неї припиняється, решта учасників спільної власності втрачає право привілеєвої купівлі цієї частки. Це, очевидно, має стосуватися й іншого спільного майна, щодо якого можливе реальне виділення частки.

Постанови Пленуму Верховного Суду України України. — К, 1996. — С. 61—70.

4 Кожен з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділення своєї частки із спільного майна (ч. 1 ст. 115 ЦК УРСР). Співвласник має таке право без наведення мотивів. При реалізації права на виділення така особа отримує свою частку у майні і вибуває зі складу учасників. Спосіб і порядок виділення встановлюються угодою всіх учасників права спільної часткової власності. Проте вони можуть і не дійти такої згоди, особливо щодо виділення частки у натурі з неподільного майна.

Якщо згоди про спосіб виділення не досягнуто, то за позовом будь-кого з учасників майно поділяється у натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення. Інакше власник, що виділяється, одержує грошову компенсацію (ч. 2 ст. 115 ЦК УРСР). Відповідно до ст. 366 ЦК України компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. При цьому ст. 367 ЦК України передбачено, що припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників може бути припинено за рішенням суду, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим; таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.

Отже, суд насамперед вирішує питання про можливість виділення частки в натурі, а грошова компенсація присуджується лише тоді, коли реальне виділення частки у майні є неможливим, зокрема у зв'язку з його неподільністю (наприклад, щодо автомашини, холодильника, телевізора). При цьому мається на увазі неподільність майна не у фізичному, а в юридичному розумінні. Так, неподільними з юридичної точки зору є тематичні колекції картин, цілісні майнові виробничі комплекси, зібрання творів одного автора, сервіз, гарнітур меблів. У судовій практиці подільним за певних умов визнається жилий будинок. Проте навіть за умови можливості виділення частки у жилому будинку певні його конструкції мають перебувати у спільній власності (наприклад, покрівля).

У разі порушення питання про виділення усіма співвласниками фактично відбувається ліквідація права спільної часткової власності (поділ). Якщо неможливо виділити кожному з них частку в натурі та за відсутності з цього приводу згоди між ними, суд має право присудити все майно одному із співвласників, а решті — відповідну грошову компенсацію.

На відміну від ЦК УРСР у новому ЦК України передбачена спеціальна ст. 369, в якій визначено порядок поділу майна, що є у спільній частковій власності. В ній, зокрема, зазначається, що спільне майно може бути поділене в натурі за домовленістю між співвласниками, що тягне за собою припинення права спільної часткової власності. Важливим тут є також застереження про те, що договір про поділ нерухомого майна, яке перебуває у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Питання про виділення може поставити також кредитор співвласника з метою звернути стягнення на його частку у спільному майні в порядку, встановленому ст. 116 ЦК УРСР, ст. 368 ЦК України.

<< | >>
Источник: О. В. Дзера. Цивільне право України. Книга 1. 2002

Еще по теме § 2. Право спільної часткової власності:

  1. § 2. Право спільної часткової власності
  2. Глава 22. Право спільної власності
  3. Глава 23 ПРАВО СПІЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ
  4. Що таке право спільної власності?
  5. Глава 24 ПРАВО СПІЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ ПОДРУЖЖЯ
  6. Глава 8. Право спільної сумісної власності подружжя
  7. Стаття 175. Право спільної сумісної власності батьків і дітей
  8. § 3. Право спільної сумісної власності подружжя
  9. Стаття 67. Право на розпоряджання часткою у майні, що с об'єктом права спільної сумісної власності подружжя
  10. Право спільної власності селянського (фермерського) і особистого підсобного господарства
  11. Стаття 69. Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя
  12. Стаття 65. Право подружжя на розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя
  13. § 1. Поняття права спільної власності