<<
>>

Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Обов’язки держави-учасниці

Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод є документом РЄ. Умовою членства в РЄ є визнання принципу верховенства права та здійснення прав людини і основних свобод всіма особами, які знаходяться під юрисдикцією держави, здійснення відвертого та ефективного співробітництва в досягненні мети Ради, а саме, – забезпечення більшого єднання між її членами для збереження та втілення в життя ідеалів і принципів, які є спільним надбанням європейських держав, сприяння їхньому економічному та соціальному прогресу.

Конвенція є базовим документом, на якому ґрунтується європейське співробітництво щодо колективного забезпечення прав людини і основних свобод.


Відповідно до статті 59 Конвенції вона відкрита для підписання та ратифікації членами РЄ. На сьогоднішній день Конвенцію ратифікували 47 європейських держав, які є членами організації: Австрія, Азербайджан, Албанія, Андорра, Бельгія, Болгарія, Боснія, Велика Британія, Вірменія, Герцеговина, Греція, Грузія, Данія, Естонія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Ліхтенштейн, Люксембург, Македонія, Мальта, Молдова, Монако, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Росія, Румунія, Сан-Марино, Сербія, Словаччина, Словенія, Туреччина, Угорщина, Україна, Фінляндія, Хорватія, Чехія, Чорногорія, Швейцарія, Швеція.

Прийняття державою зобов’язань за Конвенцією є необхідною умовою членства в РЄ, у той час як грубі й систематичні порушення положень Конвенції, невиконання рішень Європейського суду можуть стати підставою припинення членства в організації згідно зі статтями 3, 7 та 8 Статуту РЄ. Таки такі дії держави означатимуть, що вона не поважає принципу верховенства права та прав людини. Стаття 8 Статуту РЄ надає Комітету Міністрів повноваження запропонувати відповідній державі вийти зі складу організації. У випадку відмови виконати це прохання Комітет Міністрів може прийняти рішення про примусове припинення членства.

Отже, формою надання згоди на обов’язковість положень Конвенції є ратифікація.

Підписуючи Конвенцію, держава може зробити застереження стосовно будь-якого окремого положення (стаття 57 Конвенції).

Застереження означає односторонню заяву держави, за допомоги якого вона бажає виключити або змінити щодо себе юридичну дію певних положень договору.

Відповідно до статті 19 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, застереження, яке діє, «а) змінює для держави, яка його зробила застереження, в її відносинах з цим іншим учасником положення договору, яких стосується застереження, в межах сфери дії застереження; і b) змінює тією ж мірою зазначені положення для цього іншого учасника в його відносинах з державою, яка зробила застереження. Застереження не змінює положень договору для інших учасників в їхніх відносинах між собою» [3].

При ратифікації Конвенції Україна зробила застереження щодо дії положення пункту 1 статті 5 (право на свободу та особисту недоторканність) та статі 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя), що знайшло відображення в Законі України «Про ратифікацію Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» від 17 липня 1997 року:

«2. Положення пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року застосовуються в частині, що не суперечить пункту 13 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України та статям 106 і 157 Кримінально-процесуального кодексу України щодо затримання особи та дачі прокурором санкцій на арешт.

Ці застереження діють до внесення відповідних змін до Кримінально-процесуального кодексу України або до прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу України, але не довше ніж до 28 червня 2001 року.

4. Україна повністю визнає на своїй території дію підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо права підсудного на виклик і допит свідків (статті 263 і 303 Кримінально-процесуального кодексу України), а щодо права підозрюваного і обвинуваченого – лише в частині права заявляти клопотання про виклик і допит свідків та проведення з ними очної ставки відповідно до статей 43, 43-1 і 142 зазначеного Кодексу.


5. Положення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року застосовуються в частині, що не суперечить пункту 13 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України та статям 177 і 190 Кримінально-процесуального кодексу України щодо дачі прокурором санкції на обшук, а також щодо огляду житла.

Ці застереження діють до внесення відповідних змін до Кримінально-процесуального кодексу України або до прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу України, але не довше ніж до 28 червня 2001 року» [9].

21 червня 2001 року Верховна Рада України, виконуючи міжнародно-правові зобов’язання, прийняті при наданні згоди на обов’язковість Конвенції, прийняла Закон України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України», який привів у відповідність до Конвенції положення кримінально-процесуального законодавства. Відповідно, положення Конвенції діють щодо України в повному обсязі.

Відповідно до частини 3 статті 59 Конвенції вона набирає чинності щодо держави, яка її ратифікувала, з дня депонування ратифікаційної грамоти, тобто передання ратифікаційної грамоти на зберігання Генеральному секретареві Ради Європи.

Ратифікаційна грамота від України була отримана 11 вересня 1997 року. Саме з цієї дати Конвенція вступила в силу щодо України. Встановлення точної дати набуття чинності Конвенцією щодо тієї чи іншої держави має принципове значення, оскільки впливає на вирішення питання прийнятності скарги. Європейський суд приймає до розгляду лише справи, які стосуються порушень, що мали місце після набуття чинності Конвенцією.

Стаття 58 Конвенції визначає порядок денонсації:

«1. Висока Договірна Сторона може денонсувати цю Конвенцію тільки зі спливом п'ятирічного строку від дати, коли вона стала її стороною, і через шість місяців після подання відповідного повідомлення Генеральному секретареві Ради Європи, який інформує про це інші Високі Договірні Сторони.

2. Така денонсація не звільняє заінтересовану Високу Договірну Сторону від її зобов'язань за цією Конвенцією стосовно будь-якого діяння, яке могло бути порушенням таких зобов'язань і могло бути здійснене нею до дати, від якої денонсація набирає чинності.

3. Будь-яка Висока Договірна Сторона, яка перестає бути членом Ради Європи, перестає бути і стороною цієї Конвенції на тих самих умовах».

Отже, денонсація – це процедура одностороннього правомірного припинення міжнародного договору в порядку та на підставах, які ним передбачені.

Слід зазначити, що денонсація Конвенції не звільняє державу від обов’язків щодо її дотримання протягом шести місяців від моменту подання відповідної заяви, оскільки протягом цього часу Конвенція продовжує діяти.

За час існування Конвенції її було денонсовано один раз. Відповідно, конвенційні органи отримали досвід тлумачення положень про денонсацію Конвенції.

Конвенція встановлює міжнародно-правовий обов’язок держави щодо забезпечення реалізації проголошених прав і свобод. Ратифікуючи Конвенцію, держава приймає на себе відповідні міжнародно-правові зобов’язання, порушення яких тягне застосування до неї певних санкцій, передбачених Конвенцією. Крім того, ратифікація Конвенції означає, що держава визнає юрисдикцію Європейського суду, надає громадянам право звертатися до нього по захист прав і свобод.

Зазначимо, що в усіх випадках, коли особа, захищаючи порушене право, звертається до міжнародних структур, а держава притягається до відповідальності, ця відповідальність має подвійний, міжнародно-конституційний характер. По-перше, відносини виникають між державою-правопорушником і міжнародною організацією (міжнародно-правовий аспект), а по-друге, – між державою та особою (конституційно-правовий аспект).

Якщо держава, що визнає юрисдикцію міжнародного органу і право петиції за громадянами, порушує конституційне право (свободу) особи, це одночасно є й порушенням міжнародного зобов'язання (в силу ратифікації міжнародно-правового акту держава має забезпечити дотримання й захист прав людини та громадянина). На цій підставі міжнародний орган притягує державу до міжнародно-правової відповідальності: протиправні дії держави засуджуються, на неї покладається обов'язок відновити порушене право, вжити необхідні заходи для того, щоб подібні порушення не повторювалися, і, нарешті, компенсувати особі заподіяну шкоду.

З рішення міжнародного органу, прийнятого на користь особи, виникає ще один вид правовідносин, цього разу – між державою й особою, де відповідальною стороною є держава. Цю відповідальність слід визнати конституційно-правовою: вона органічно випливає з положень статті 2 і статті 56 Конституції України; підставою її настання є порушення конституційно-правових норм (прав і свобод особи, зобов'язань перед нею), суб'єктом – держава в цілому.

Стаття 1 Конвенції формулює зобов’язання держав-учасниць поважати права людини:

«Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції» [5].

Зобов’язання поважати права і свободи означає, що держава має створити усі передумови (на рівні законодавства та правозастосовної практики), необхідні для реалізації зазначених прав і свобод. Показово, що зобов’язання поважати права людини стосується усіх осіб, які знаходяться під юрисдикцією держави-учасниці Конвенції. Держава має гартувати реалізацію конвенційних прав і свобод не лише власним громадянам, але й іноземцям та особам без громадянства, які перебувають на її території, отже під її юрисдикцією. Таким чином, обсяг конвенційних прав і свобод, зміст міжнародно-правових зобов’язань держави перед особою не залежать від ознаки громадянської приналежності. Конвенційні права і свободи мають бути гарантовані всім, оскільки це – права людини.

Як зазначається у доповіді Європейської комісії по справі “Austria v. Italy”, у випадку, коли держава стає учасницею Конвенції, вона приймає на себе обов’язок «забезпечити права і свободи, визначені у Розділі І Конвенції, кожній особі в межах власної юрисдикції без жодної різниці за ознакою громадянства або статусу;… вона приймає обов’язок забезпечити ці права і свободи не лише власним громадянам та громадянам інших Високих Договірних Сторін, але й громадянам держав, які не є учасниками конвенції, а також особам без громадянства» [44, п. 116].

Контроль за дотриманням державами-учасницями зобов’язань за Конвенцією покладений на Європейський суд з прав людини (стаття 19 Конвенції). Головним засобом контролю є розгляд Європейським судом скарг фізичних та юридичних осіб, а в окремих випадках – держав-учасниць, на порушення конвенційних прав.

Європейський суд розглядає скарги на порушення положень Конвенції. Це означає, що Європейський суд може визнати провину держави, навіть якщо з точки зору національного законодавства дії її органів та посадових осіб були цілком законними. Отже, забезпечення прав і свобод людини, проголошених Конвенцією, вимагає від держави перегляду діючого національного законодавства та практики його застосування.

Cлід зазначити, що попри досить широкі повноваження, Європейський суд не є «апеляційною інстанцією» всієї Європи. Він не скасовує неправомірні рішення національних судів, інших органів державної влади, а лише констатує факт порушення Конвенції і присуджує, у разі необхідності, справедливу компенсацію потерпілому [10, с. 34].

Стаття 41 Конвенції встановлює принцип “справедливої сатисфакції”:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову сатисфакцію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію» [5].

Справедлива сатисфакція означає компенсацію матеріальної та моральної шкоди, яку було спричинено потерпілій особі внаслідок порушення положень Конвенції.

У деяких країнах, наприклад в Бельгії та Нідерландах, рішення Європейського суду визнається підставою для перегляду рішень, прийнятих на національному рівні.

Аналогічні положення містить чинне законодавство України. Відповідно до статті 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» заходами індивідуального характеру виконання рішень Європейського суду є повторний розгляд справи, включаючи відновлення провадження [7]. Це положення конкретизується у статтях Цивільного процесуального кодексу України [36], однак, на жаль, відсутнє у Кримінально-процесуальному кодексі України [12].

Отже, виконання рішень Європейського суду передбачає сплату компенсації моральної та матеріальної шкоди. Однак, сплата компенсації не звільняє державу від обов’язку переглянути національне законодавство і правозастосовну практику, привести їх у відповідність до європейських стандартів. Держави змушені це робити, оскільки рішення Європейського суду мають прецедентний характер.

Визнаючи державу винуватою у порушенні конвенційних прав, Європейський суд створює прецедент, яким встановлює, що певне законодавство і практика не відповідають положенням Конвенції. Якщо держава їх не змінить, її провина в порушенні прав людини буде встановлюватися кожного разу при розгляді подібних справ.

В ідеалі, держава має орієнтуватися на рішення Європейського суду, навіть по справах, по яким вона не є стороною, змінювати національне законодавство і правозастосовну практики, не очікуючи, що Європейський суд прийме відповідне рішення саме проти неї.

Контрольні питання та завдання до теми:

· Охарактеризуйте історичні передумови та процес прийняття Європейської конвенції.

· Дайте загальну характеристику Європейської конвенції.

· Назвіть розділи Європейської конвенції, розкрийте зміст їхніх положень.

· Розкрийте юридичну природу додаткових протоколів до Європейської конвенції. Яким питанням присвячені чотирнадцять протоколів до Європейської конвенції?

· Які права і свободи гарантуються європейською конвенцією? Які права і свободи проголошені протоколами?

· Проаналізуйте правові наслідки ратифікації Європейської конвенції.

· У чому полягають обов’язки держави-учасниці Європейської конвенції? Визначте поняття «позитивні» обов’язки держави.

· Охарактеризуйте основні положення Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 року.


<< | >>
Источник: Червяцова А. О.. Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. Європейський суд з прав людини. 2011

Еще по теме Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Обов’язки держави-учасниці:

  1. § 2. Тлумачення Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Європейським судом з прав людини. Принципи тлумачення
  2. З А К О Н У К Р А Ї Н И Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції
  3. Протокол № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї
  4. Протокол № 7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
  5. Протокол № 12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
  6. Протокол № 14-bis до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
  7. Перший протокол до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
  8. Протокол № 6 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари
  9. Протокол № до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари за всіх обставин
  10. ЄВРОПЕЙСЬКА КОНВЕНЦІЯ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ І ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД
  11. Червяцова А. О.. Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. Європейський суд з прав людини, 2011
  12. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод