<<
>>

§ 1. Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод: історія прийняття та подальший розвиток

Сучасне міжнародне право, на відміну від класичного, розглядає проблему забезпечення прав і свобод людини не як справу, яка має виключно внутрішньодержавний характер, а як питання, що стосується всього міжнародного співтовариства, отже, потребує об'єднання спільних зусиль і може бути вирішене лише за умови міжнародного співробітництва.

Історії відомо багато прикладів того, як протягом багатьох століть держави намагалися дотримуватися принципу гуманізму й справедливості на міжнародному рівні, однак лише у XX столітті міжнародна спільнота дійшла висновку щодо необхідності встановлення міжнародних норм, мінімальних стандартів і правил, які б врегулювали взаємини між державою та особою [10, с.

5]. Причини, які призвели до такого розуміння, якнайкраще сформульовані в Преамбулі Загальної декларації прав людини 1948 року. Як це безпосередньо зазначається в тексті, Загальна декларація була проголошена, виходячи з того, що:

«... визнання гідності, властивої всім членам людської родини, їхніх рівних та невід'ємних прав є основою свободи, справедливості й загального миру; ...що нехтування правом, презирство до нього призвели до варварських актів, які обурюють совість людства, і що створення світу, в якому люди матимуть свободу слова і переконань і будуть вільним від страху та злиднів, проголошене як найвище прагнення людей; ...що необхідно, щоб права людини охоронялися владою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена використовувати, як останній засіб, повстання проти тиранії та пригнічення...» [6]
Європейська система захисту прав людини, в основі якої лежить Європейська конвенція захисту прав людини і основних свобод, є не лише найстарішою, але й найбільш ефективною серед існуючих регіональних систем захисту прав людини.

Ідея її створення була відповіддю європейських народів на жахи Другої світової війни, жорстокості, вчинені нацистським режимом.

Вона знаходилася на пересіченні двох післявоєнних течій: правозахисного руху та руху за європейську єдність.

Лідери країн Європи були свідками того, наскільки важко й суперечливо відбувався процес розробки Міжнародних пактів з прав людини в межах Комісії ООН з прав людини. Вони мали вирішити доволі складну дилему: чи варто продовжувати роботу щодо створення глобальної системи захисту прав людини на забезпечення принципів, проголошених Загальною декларацією, чи краще зосередитися на створенні більш ефективної й дієвої регіональної правозахисної системи [14, с. 356]. Зазначене питання було вирішено на користь заснування європейської регіональної системи, що не завадило європейським країнам брати участь у розробці, а пізніше й у функціонуванні, універсальної правозахисної системи.

Основи Європейського співробітництва у галузі прав людини були закладені в 1949 році із створенням Ради Європи (РЄ) та прийняттям 5 травня Статуту цієї організації [33].

У Преамбулі Статуту зазначені причини, виходячи з яких європейські країни створили РЄ. Європейські країни «...впевнені в тому, що зміцнення миру на засадах справедливості та міжнародного співробітництва є життєво важливим для збереження людського суспільства та цивілізації,

підтверджуючи свою відданість духовним та моральним цінностям, які є спільним надбанням їхніх народів і справжнім джерелом особистої свободи, політичної свободи і законності, які становлять підвалини кожної справжньої демократії,

враховуючи, що інтереси збереження та подальшого втілення в життя цих ідеалів, а також сприяння економічному та соціальному прогресу потребують більш тісного єднання між всіма європейськими країнами, які сповнені одними й тими ж ідеалами,

вважаючи, що для задоволення цієї вимоги і здійснення виявлених їхніми народами сподівань необхідно створити організацію, яка об'єднає європейські держави в більш тісний союз, вирішили створити Раду Європи...» [33]

Стаття 1 Статуту визначає метою РЄ «...досягнення більшого єднання між її членами для збереження та втілення в життя ідеалів і принципів, які є їхнім спільним надбанням, а також сприяння їхньому економічному та соціальному прогресу...» [33]

Особливого значення для забезпечення міждержавного співробітництва в галузі прав людини, дотримання прав і свобод на національному рівні має положення статті 3 Статуту:

«Кожний член ради Європи обов'язково має визнати принципи верховенства права та здійснення прав і основних свобод людини всіма особами, що знаходяться під його юрисдикцією, і має щиро та ефективно співробітничати в досягнення мети Ради...» [33]

Штаб-квартира Ради Європи знаходиться у Страсбурзі – місті на кордоні Франції та Німеччини на знак примирення європейських держав.

Наступним етапом розвитку європейського співробітництва в галузі прав людини стало прийняття 4 листопаду 1950 року членами РЄ Європейської конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (далі Конвенція), що набула чинності 3 вересня 1953 року.


Умовою набуття чинності Конвенцією відповідно до статті 66 у первісній редакції була її ратифікація 8 державами-членами РЄ.

Цими країнами стали: Велика Британія (8 березня 1951 року), Данія (13 квітня 1953 року), Ірландія (25 лютого 1953 року), Ісландія (29 червня 1953 року), Люксембург (3 вересня 1953 року), Німеччина (5 грудня 1952 року), Норвегія (15 січня 1952 року), Швеція (4 лютого 1952 року). На сьогоднішній день державами-учасницями Конвенції є усі 47 держав-членів РЄ. Серед них і Україна, яка ратифікувала Конвенцію 17 липня 1997 року.

За майже 60-річну історію існування масштаби дії Конвенції збільшилися не лише кількісно (до Конвенції приєдналися нові держави-учасниці, відбулося розширення кордонів РЄ), але й якісно (в результаті прийняття додаткових протоколів до Конвенції зазнав змін первісний перелік прав і свобод). Ці зміни відбувалися поступово, по мірі готовності європейських країн до розширення регіонального співробітництва у забезпеченні прав людини.

Важливо, що Конвенція не лише проголосила права і свободи, але й забезпечила їхній дієвий захист. Автори документу виходили з правила no remedies no rights (якщо немає засобів, що захищають право, немає й самого права), тому передбачили створення системи органів контролю щодо реалізації прав і свобод, зазначених в Конвенції, який первісно був представлений Європейською комісією з прав людини (далі Комісія) та Європейським судом з прав людини (далі Європейський суд). Саме діяльність конвенційних органів перетворила Конвенцію на унікальний, життєвий і такий, що розвивається, документ міжнародно-правового захисту [40, c. 514].

Механізм захисту прав людини, передбачений Конвенцією, пройшов складний процес перетворень та реформування. Починаючи з 3 вересня 1953 року (вступ в силу Конвенції) до 1 листопаду 1998 року (набуття чинності Протоколом № 11 [27]), у межах Конвенції поряд із судом діяли ще два органи – Європейська Комісія з прав людини та Комітет Міністрів Ради Європи, які забезпечували “колективний” захист прав і свобод, проголошених Конвенцією.

Такий механізм був результатом компромісу, оскільки за часів його створення далеко не всі держави-члени Ради Європи були готові до того, щоб відмовитися від значної частини своїх суверенних прав і перевести міжнародний захист прав людини на більш високий рівень, визнавши за індивідом право на безпосередній доступ до Європейського суду [10, с. 31].

Відповідно до положень Конвенції 1950 року держави-учасниці і фізичні та юридичні особи (в тих випадках, коли держави-учасниці визнавали право індивідуальних петицій) мали можливість звернутися зі скаргою на дії держави-учасниці, які порушували положення Конвенції. Скарга підлягала попередньому розгляду в Комісії, яка вирішувала питання про її прийнятність. Якщо скарга визнавалася прийнятною, і сторони не погоджувалися на дружнє врегулювання, Комісія надавала Комітету Міністрів РЄ доповідь, яка містила викладення фактів та їхню правову оцінку. Якщо держава-відповідач раніше заявляла про визнання юрисдикції Європейського суду, Комісія чи будь-яка інша зацікавлена держава-учасниця могли передати справу до Європейського суду для винесення остаточного рішення. Фізичні та юридичні особи не були наділені правом подавати безпосередньо скарги до Європейського суду. Якщо справа не передавалася до Європейського суду, Комітет Міністрів приймав рішення щодо наявності порушення Конвенції і, у випадку необхідності, присуджував потерпілій стороні відшкодування шкоди. Отже, первісна редакція Конвенції передбачала доволі складний механізм розгляду скарг на дії держави.

Впливовість та авторитетність європейської правозахисної системи зростали. Розширювався перелік прав і свобод, які підпадали під контроль її органів, збільшувалася кількість держав-учасниць Конвенції. Все це, відповідно, призвело до збільшення кількості скарг, які подавалися на розгляд до Страсбургу. Якщо у 1981 році кількість справ, прийнятих до розгляду Комісією, дорівнювала 404, то у 1993 році ця кількість досягла 2037. Станом на 1997 рік потік скарг подвоївся й склав 4750. Тенденцію збільшення кількості скарг відображає також статистика Європейського суду: у 1981 році на його розгляд було подано 7 справ, у 1993 році їх було 52, у 1997 році – 119 [1, с. 7].

Починаючи з 1980 року, європейській системі ставало дедалі складніше дотримуватися прийнятних строків розгляду скарг. Система потребувала реформування.

Як справедливо зазначається, створена конвенційна система мала функціональні недоліки, що стали наслідками компромісів, досягнутих наприкінці 40-х років ХХ століття при підписанні Конвенції [40, с. 38]. Покладення контрольних функцій за дотриманням державами-учасницями зобов’язань за Конвенцією на чотири органи призвело до створення громіздкого і повільно діючого механізму. Однак, на момент підписання Конвенції держави, з об’єктивних причин, не могли створити нічого іншого: «країни Європи обрали не оптимальний варіант, а той, на який вони були готові піти на той час» [38, с. 113].

Частковим рішенням проблеми стало створення єдиного постійно діючого судового органу – Європейського суду з прав людини, якому було передано повноваження Комісії та частину повноважень у галузі забезпечення прав людини, які до того належали Комітету Міністрів Ради Європи.

Реформу європейського правозахисного механізму було проведено відповідно до Протоколу № 11 Конвенції, який набув чинності 1 листопада 1998 року після ратифікації усіма державами-учасницями Конвенції.

Корінні зміни в структурі європейського механізму стали можливими внаслідок того, що всі держави-члени Ради Європи, по-перше, визнали юрисдикцію Європейського суду, а по-друге, надали фізичним та юридичним особам право звертатися до Європейського суду безпосередньо із дотриманням порядку та умов подання скарги.

Протокол № 11 прискорив процес розгляду справ у Європейському суді, однак не зміг повністю вирішити проблему його перевантаженості. Конвенційна система потребувала подальших реформ, які було здійснено на підставі Протоколу № 14 [30].

Як зазначається в Преамбулі документу, він був прийнятий «зважаючи на невідкладну потребу змінити певні положення Конвенції з метою збереження і покращення ефективності контрольної системи на тривалий період, головним чином у світлі дедалі більшої завантаженості Європейського суду з прав людини та Комітету Міністрів Ради Європи».

З метою прискорення процесу розгляду скарг, поданих до Європейського суду, Протокол № 14 дещо змінив порядок його роботи. Зокрема, Протокол № 14 передбачає, що питання про прийнятність вирішується не комітетом з трьох суддів, як раніше, а одним суддею, який засідає одноосібно. Відповідно до запропонованих змін, комітети у складі трьох суддів наділені функцією оголосити скаргу неприйнятною або оголосити її прийнятною і одночасно постановити рішення по суті, якщо покладене в основу справи питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів де неї є предметом усталеної практики Європейського суду. Відповідно, якщо скарга порушує питання, з яких Європейський суд не має усталеної практики, вона розглядатиметься палатою у складі семи суддів або може біти передана на розгляд Великої палати. На думку авторів реформи, введення одноосібного розгляду скарги на предмет її прийнятності та надання комітету з трьох суддів повноваження приймати рішення по суті справи із застосуванням усталеної судової практики має вирішити проблему перевантаженості конвенційної системи.

В силу прикінцевих та перехідних положень Протоколу № 14 він набуває чинності в перший день місяця, що настає зі спливом тримісячного строку від дати ратифікації документу усіма державами-учасницями Конвенції. Останньою державою серед держава-учасниць Конвенції, яка ратифікувала Протокол № 14, стала Російська Федерації. Закон про ратифікацію Протоколу № 14 був прийнятий 12 січня 2010 року, відповідно 1 червня 2010 він набув чинності.

Підписання та ратифікація державами-учасницями Конвенції Протоколу № 11 та Протоколу № 14, присвячених реформуванню конвенційної системи, є свідченням готовності європейського правозахисного механізму своєчасно реагувати на виклики сучасності з метою забезпечення ефективного й дієвого захисту прав людини.

<< | >>
Источник: Червяцова А. О.. Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. Європейський суд з прав людини. 2011

Еще по теме § 1. Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод: історія прийняття та подальший розвиток:

  1. Червяцова А. О.. Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. Європейський суд з прав людини, 2011
  2. ЄВРОПЕЙСЬКА КОНВЕНЦІЯ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ І ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД
  3. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод
  4. Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод
  5. § 2. Тлумачення Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Європейським судом з прав людини. Принципи тлумачення
  6. Протокол № 12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
  7. Протокол № 7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
  8. Перший протокол до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
  9. Протокол № 14-bis до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
  10. Протокол № 6 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари
  11. З А К О Н У К Р А Ї Н И Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції
  12. Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Обов’язки держави-учасниці
  13. Протокол № до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари за всіх обставин
  14. Протокол № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї
  15. З А К О Н У К Р А Ї Н И Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини
  16. Протокол № 2 про надання Європейському суду з прав людини повноважень робити консультативні висновки
  17. Регламент Європейського суду з прав людини
  18. Стаття 23. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, у якому забезпечується вільний і всебічний розвиток ЇЇ особистості.