Стаття 23. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, у якому забезпечується вільний і всебічний розвиток ЇЇ особистості.
Право на вільний розвиток своєї особистості – це перше з конкретних прав людини, закріплене в Конституції України. Щоправда, таке право не було зафіксоване у Загальній декларації прав людини. Але в останні десятиріччя воно набуває все ширшого визнання та підтримки всесвітнім співтовариством. 1986 року ООН прийняла Декларацію про право на розвиток. У цьому документі було започатковано роз'яснення змісту цього права. Зокрема проголошувалось, що право на розвиток є невід'ємним правом людини, маючи яке кожна людина та всі народи можуть брати участь у такому економічному, соціальному, культурному і політичному розвитку, де можуть бути повністю здійснені всі права людини й основні свободи, а також сприяти йому та ко-
пестуватись його благами (ст. 1.1). Принципово важливим є положення цього документа про те, що «людина є основним суб'єктом процесу розвитку та має бути активним учасником і бенефі-ціарієм права на розвиток» (ст. 2.1). За сучасною концепцією, яка була викладена, зокрема, на Третьому національному семінарі «Людський розвиток в Україні-95», що відбувся у ІСиєві, людський розвиток – це процес розширення вибору для людини. Насамперед це вибір трьох важливих речей: вести здоровий спосіб життя і жити довго, набувати знань, мати ресурси, аби підтримувати належний життєвий рівень. Сюди ж належать політична, економічна і соціальна свободи, можливість займатися творчою та виробничою діяльністю, гарантії прав людини.
У коментованому приписі зустрічається такий законодавчий прийом, коли в одній статті закону разом з формулюванням певного права визначаються й межі його використання. Такий прийом застосовується і в деяких визнаних міжнародних актах щодо прав людини. Межею здійснення людиною її права на розвиток тут визначено необхідність дотримання прав і свобод інших людей. Вказана межа охарактеризована і в одній із наступних статей Конституції України у вигляді обов'язку кожного не посягати на права і свободи інших (ч. 1 ст. 68). Вона властива використанню людиною не тільки права на розвиток, а й усіх інших прав. Оскільки про неї тут згадано вперше, слід зупинитись на цьому питанні докладніше. Уявлення про те, що межею здійснення людиною власних прав є непорушення прав інших осіб, відбиває загальнолюдський досвід життя в суспільстві, досвід гуманного, цивілізованого спілкування. Воно зустрічається вже у стародавніх релігійних текстах (у Біблії читаємо: «Не робіть іншим того, чого собі не бажаєте». – Дії 15:29) та у висловлюваннях видатних мислителів людства (Руссо, Монтеск'є, Канта та ін.). Однак запровадження обмеження, що розглядається, на практиці може викликати неабиякі труднощі. Адже в соціально неоднорідному суспільстві поряд із загальносуспільними інтересами, однаковими для всіх його членів, існують й інтереси специфічні – групові та індивідуальні. Тому змістовна інтерпретація Різними суб'єктами людських прав, яка зумовлюється значною мірою цими «частковими» інтересами і покликана полегшувати x задоволення, досить часто не співпадає. А звідси й уявлення про те, де ж саме починаються ті права інших, котрі мають бути ме-
Конституція України
Розділ II. Стаття жею здійснення особою її власних прав, у різних суб'єктів доволі часто різняться. У разі конфлікту цих уявлень його розв'язання доручається незалежному арбітрові – суду, з рішенням якого мусять погодитись учасники конфлікту.
Наступне положення коментованої статті пов'язане із загальною характеристикою правового положення індивіда в суспільстві. Тут вперше зустрічається поняття «обов'язку особи». І стає очевидним, що до такої характеристики має входити вказівка не тільки на права та свободи людини, а й на її обов'язки. Щоправда, йдеться тут не про всі обов'язки людини, а лише про ті, які вона має перед суспільством у цілому, у той час як у неї існують ще й обов'язки перед іншими людьми, їх спільностями та об'єднаннями, перед державою. Слід наголосити, що обов'язок, який розглядається, – це не тільки юридичний обов'язок, встановлений законодавством. Він випливає не лише із юридичних норм держави, а з усіх умов суспільного життя. Отже, йдеться не про спеціально-соціальний (юридичний), а про загальносоціальний обов'язок (точніше – один із його різновидів). Соціальний обов'язок людини – це необхідність певної її" поведінки, об'єктивно зумовленої конкретно-історичними потребами існування та розвитку інших людей, нації, народу, його соціальних груп й усього суспільства. Найважливіші із соціальних обов'язків держава фіксує в законодавстві, надаючи їм тим самим юридичного характеру, і забезпечує різними, у тому числі примусовими засобами. Так, наприклад, це зроблено щодо обов'язку громадянина захищати Вітчизну, шанувати державні символи України (ч. 1 ст. 65 Конституції), щодо обов'язку кожного не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині (ст. 66 Конституції).
У коментованому приписі йдеться про обов'язки людини не перед будь-яким суспільством, а лише перед таким, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості. І це засад-ничо виправдано. Адже в антиправовому, антигуманному, недемократичному суспільстві, яке пригнічує, принижує людину, гальмує її розвиток, навряд чи можна вимагати від неї схвального ставлення до нього, виконання нею усіх її" соціальних, а тим більше юридичних обов'язків.
У коментованій статті втілено й таку світоглядну, філософсько-антропологічну засаду, згідно з якою від суспільства кожна людина отримує те, що їй потрібно для існування й розвитку.
Тому саме суспільство є соціальною цінністю для людини. Усвідомлення цієї засади саме і зумовлює поважливе, відповідальне ставлення людини до виконання своїх соціальних (а отже, й – оскільки їх закріплено у Конституції, в інших законах – до юридичних) обов'язків, запобігає протиставленню прав та обов'язків, гальмує формування суто утриманських установок.
Еще по теме Стаття 23. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, у якому забезпечується вільний і всебічний розвиток ЇЇ особистості.: