Органи державного управління.

Як зазначалося, виконавча влада в Речі Посполитій належала королю. Виконувати обов'язки йому допомагали вищі сановники, що входили до складу сенату, зокрема:

- великий або коронний маршалок відав королівським двором;

- надвірний маршалок — заступник коронного;

- коронний канцлер, підканцлер — відали королівською канцелярією;

- коронний підскарбій — відав державною скарбницею;

- коронний гетьман — головнокомандувач збройних сил Речі Посполитої,який обіймав посаду довічно;

- референдарії (духовний та світський)— помічники короля у королівському суді.

Місцеві органи влади. Система управління на землях Західної України, захоплених Польщею, тривалий час організовувалася за давньоруськими зразками. Лише з 1434 року вона починає здійснюватися польською адміністрацією. Такою ж вона в основному залишалася і після утворення Речі Посполитої.

В адміністративному відношенні Річ Посполита поділялася на три провінції — Велику Польщу, Малу Польщу, до складу якої входила більша частина захоплених українських земель, і Литву. У свою чергу провінції поділялися на менші адміністративно-териториальні одиниці — воєводства, повіти. Очолював воєводство воєвода, який, окрім того, здійснював судові функції та керував шляхетським корпусом свого воєводства в разі військових дій. У віданні старост та замкових управителів перебували замки, села, староства. Старости очолювали гродські суди9. На чолі повітів стояли каштеляни.

Органами місцевого самоврядування згідно з Конституцією 1509 року визнавалися шляхетські сеймики.

Низовою ланкою адміністрації Речі Посполитої були волосні і сільські органи. Справами волості відав королівський волосний староста, якому був підпорядкований волосний писар. Питання сільського життя вирішував сільський сход.

Впродовж XV-XVII ст. у Польщі, як і на Заході, склалися такі політично активні суспільні стани (див. схему 5):

- шляхта поділялася на:

а) магнатів (великих землевласників); б) середніх і дрібнопомісних землевласників; в) "ходачкову шляхту" (від "ходачки" — личаки) — зубожілий прошарок, який не мав земельної власності.

Магнати мали право видавати правові акти, які поширювалися на власних підданих. Із їх числа формувався сенат, призначалися найвищі посадовці в державі.

Середня шляхта у XVI ст. становила могутню політичну силу. Саме її представники обирали короля, затверджували закони, податки, впливали на внутрішню та зовнішню політику в державі.

Із середини XVI ст. шляхетство стало передаватися у спадщину. Дарувати його міг лише сейм, а його втрата відбувалася лише за рішенням суду.

На приєднаних у кінці XIV ст. галицьких землях українська шляхта мала значно менші права та привілеї порівняно з польською аристократією. На відміну від польських українські шляхтичі змушені були брати участь у військових походах польського короля, сплачувати до королівської скарбниці грошові й натуральні податки, ремонтувати дороги та замки;

- духовенство поділялося на римо-католицьке, греко-католицьке (з 1596 року) і православне. Привілейоване становище займала римо-католицька церква,яка володіла кількома сотнями сіл. По кілька десятків сіл перебувало в рукахмонастирів.

Православна церква втратила своє привілейоване становище й опинилася перед небезпекою повного знищення. Призначення на вищі церковні посади здійснювалося польським королем, діяльність контролювалася державною владою. Православним заборонялося мати приватну власність.

Таке становище існувало до 1434 року, коли православних було частково урівняно в правах із римо-католиками.

- міщани. Порівняно з країнами Західної Європи міщани в Польщі мализначно меншу політичну вагу. Як окремий суспільний стан вони не були представлені в польському сеймі, з 1496 року їм не дозволялося купувати та володітиземельною власністю, заборонялося займати державні посади, їм був обмеженийдоступ і до вищих церковних посад.

У порівняно кращому становищі перебували міста з магдебурзьким правом. Столиці Галичини— місту Львову— магдебурзьке право було надане у 1356 році. Ним передбачалося рівність усіх громадян міста перед законом. Однак на практиці керівництво справами у містах належало міському патриціатові, який у національному відношенні складався переважно з представників польської та німецької національностей, римо-католиків за віросповіданням. У статутах багатьох міст, що керувалися магдебурзьким правом, зазначалося, що вся міська влада служить тільки тим, хто визнає римську віру;

- вільні селяни або "кметь" поділялися на чиншових, які сплачували натуральний податок, та службових — платили чинш і відробляли панщину. У XV ст. панщина сягала 14 днів на рік, а в наступному столітті вона значно зросла і досягла 6 днів на тиждень. Крім того, селяни сплачували десятину на користь церкви, а галицькі кметі обкладалися податком у скарбницю держави. Селяни втрачали громадянські права— права власності, права суду, мали обмежене право виходу від землевласника. Лише в тому разі вони могли його залишити, якщо виконували поставлені господарем умови.

Судочинство над селянином здійснював сам землевласник. Смерть кметя оцінювалося в 4 рази дешевше, ніж убивство шляхтича. Годовщина за його вбивство ділилася між родичами небіжчика (3/4) та його паном (1/4).

Таким чином, селянство поступово перетворюється на залежне від своїх кріпосників. Кріпацтво в Польщі узаконюється постановою Петриківського сейму у 1496 році;

- напіввільні люди. У XIV — першій половині XV ст.

а) капанні люди — особи, цілковито прикріплені до землі, які не мали правапокинути свого господаря;

б) ординці — селяни, які працювали на королівських угіддях і перебувалипід опікою короля. Мали однакові права з каланними людьми. Назва, ймовірно,походить від виконання ними додаткових функцій з охорони рубежів державивід нападу Золотої Орди;

в) сотні люди — особи, які проживали поблизу замків та фортець, забезпечували їх товарами ремісничого виробництва. Податків не сплачували, на нихпоширювалася юрисдикція замкового суду.

Соціальне становище напівзалежного населення фактично було кращим, ніж вільних селян. Саме тому значна кількість кметі добровільно переходила до категорії каланних, ординців, сотних людей, самостійно позбавляючи себе певних особистих свобод;

- невільники або раби. Про них є згадки, які відносять лише до XIV — першої пол. XV ст. Будь-який невільник міг позбутися рабства, викупившись із нього.

Джерела права. На українських землях, що входили до складу Польщі, а потім Речі Посполитої, діючими джерелами права були:

звичаєве право;

"Руська Правда" діяла на українських землях, приєднаних до Польщі в XIV- першій пол. XV ст.;

магдебурзьке або німецьке право. Витоки німецького права у Польщі сягають середини XIII ст. Саме так називаються норми, які обумовлювали правове становище німецьких переселенців на території королівства. Згідно з ними, німецьким селянам надавалася низка пільг і переваг порівняно з місцевим селянством, заохочуючи таким чином іноземців до переселення. Однак, у сільській місцевості воно не використало всього правового потенціалу.

Зате в умовах міст збірник правових норм німецького дворянина Ейке фон Репкова, укладений у першій половині XIII ст. у Магдебурзі, знайшов найповніше застосування. Потрапивши до польських міст, воно почало відходити від свого німецького прототипу, вбираючи в себе характерні риси місцевого права.

Вислицький статут 1347 року. Це перший кодифікований збірник звичаєвого права Польщі. Ним визначалися правові рамки для окремих станів суспільства, насамперед для шляхти і духовенства. На обидва стани покладалися обов'язки військової служби на користь короля залежно від розмірів землеволодіння. Якщо з якихось причин священик не міг її виконати, обов'язок військової служби дозволялося передати комусь із близьких родичів. В противному разі земельне володіння відбиралося і поверталося до королівського земельного фонду;

Вартський статут 1420-1423 років. Головна увага приділена шлюбно-сімейному, спадковому та опікунському правам. В окремих статтях йдеться про обсяги судової компетенції сільських старост;різноманітні королівські закони, загальні й особисті привілеї, законодавство сеймиків, а з утворенням вального сейму — його власні акти;

судова практика, тобто рішення вищих королівських судів і місцеві з'їзди феодалів створювали обов'язковий судовий прецедент для вирішення аналогічних справ.

Судоустрій та судочинство. Як на польських етнічних територіях, так і на приєднаних українських землях система судоустрою була розмаїтою і набрала наступного вигляду:

світськими судами першої інстанції стали земські, старостипські, магістратські суди в містах та підкоморські суди. Якщо в Литві вони були в кожному повіті, то в Польщі — в кожному воєводстві. Склад земського суду обирався на повітових сеймиках і довічно затверджувався королем. У визначений час суд об'їжджав усі повіти, воєводства і розглядав як цивільні, так і кримінальні справи.

Суд був колегіальним, а в його роботі брало участь 5-6 представників із числа шляхетської аристократії. До компетенції земських судів належали майже всі кримінальні та цивільні справи, в яких однією із сторін виступав шляхтич.

Підкоморський суд вирішував спірні справи, які стосувалися встановлення меж та кордонів між окремими земельними володіннями;

старостипські суди — суди представників королівської адміністрації.

магістратський суд для міст, що мали магдебурзьке право. Судові повноваження здійснював війт як голова міської влади спільно з виборними присяжними засідателями, які називалися лавниками.

Вищою судовою і єдиною апеляційною інстанцією виступали королівські суди, на засіданні яких король або сам здійснював правосуддя, або за допомогою ним уповноважених можновладців. До таких судів належали:

- власний королівський трибунал, на якому король особисто розглядавсправи і виносив по них вироки. Йому були підсудні всі справи, що стосувалисяпорушення шляхетських прав і привілеїв, а також будь-які справи, які корольбажав узяти до свого провадження;

- суд державного сейму. Проводився під час засідання сейму. На ньому головував король. До компетенції сеймового суду відносилися злочини проти держави, посадові злочини, образа короля тощо;

- суд королівських асесорів розглядав справи, що стосувалися міст, розташованих у королівських вотчинах. Правосуддя здійснював коронний канцлер.Розглядав справи, що поступали в апеляційному порядку із магістратських судів;

- суд референдаріїв, на якому розглядалися спори між збирачами податків ізкоролівських вотчин та селянами, які в них жили й працювали;

- суд великого маршалка. Під його юрисдикцією перебували всі справи, щостосувалися порушення правопорядку та тиші у столиці Польського королівства;

- комісарський суд — це суд уповноважених королем осіб, спеціально призначених для розгляду певної справи."

Окрім світських судів, існували духовні суди. Першою інстанцією для них були суди єпископа, другою — архієпископа, третьою — суд Папи Римського у Ватикані. Розглядалися справи світських осіб за злочини проти церкви та протиправні дії священиків.Вищою апеляційною інстанцією для всіх світських судів, як зазначалося, був король. Проте після судової реформи 1578 року компетенція короля була значно звужена. Король не усувався остаточно від судочинства, однак апеляційні функції від нього перейшли до Коронного трибуналу.

Судовий процес. Тогочасні правові пам'ятки не розрізняють цивільне судочинство від кримінального. Судовий процес розпочинався з позовної заяви, яку могли подати лише повнолітні особи. За неявку без поважних причин до суду у відповідача конфісковувався один чи два воли. У разі неявки вдруге і втретє відповідач програвав справу. Якщо не з'являвся позивач, вигравав відповідач, якщо останній був присутній на процесі.

На наступній стадії судового процесу суддя переходив до розгляду доказів, наданих обома сторонами. Доказами вважалися: особисте зізнання; присяга;

свідчення очевидців; офіційні (королівські) привілеї; приватні (боргові зобов 'ячання) документи.

Після заслуховування обох сторін і оцінки усіх доказів суд ухвалював рішення. Сторона, що виграла справу, мала внести на користь судді відповідну

плату, що називалася "подарунком на пам'ять". Закон дозволяв судді стягувати за розгляд справ мито в розмірі від 2 до 4 грошей. Особа, яка програла справу, мала сплатити значні штрафи.

Стосовно розгляду справ про вбивство існувала дещо інша процедура. Оскільки судді не мали права розслідувати справи про вбивство, коли не встановлена особа злочинця, заявник мав вказати ім'я підозрюваної особи. Тільки після цього суддя призначав спеціального судового чиновника, який проводив розслідування злочину.

Кримінальне право. До середини XV ст. на українськиї землях, приєднаних до Польщі, продовжували діяти норми кримінального права "Руської правди". З другої половини століття польське кримінальне право стало на українських територіях домінуючим. За римською правовою традицією злочини поділялися на публічні і приватні. До публічних належали:

- образа королівського маєстату — злочини проти особи короля;

- злочини проти держави. До них відносилися повстання, видача ворогудержавної таємниці, підбурювання до бунту. Серед державних злочинів виділялися ті, що порушували громадський порядок під час проведення судового засідання: оголення меча в залі суду, вхід до судового приміщення без дозволу суду,відмова від виконання судового вироку. За здійснення вказаних злочинів передбачався штраф у розмірі від 3 до 14 гривень.

- злочини проти релігії. Як і у Великому князівстві Литовському, суворому покаранню підлягали особи, які перейшли до нехристиянської віри. Злочиномпроти релігії вважалося чаклунство;

- злочини проти громадського порядку та спокою. До них відносилисярозбійні напади, насамперед напад на шляхетський будинок;

- злочини проти особи. На першому місці стояло вбивство. Покарання залежало насамперед від соціального статусу потерпілого. Якщо ним був шляхтич,то винний у вбивстві сплачував 60 гривень пені (штрафу), якщо дрібнопоміснийдворянин— 30 гривень, а коли селянин— 10 гривень, із яких 6 ішло родичампотерпілого, а 4 — до королівської скарбниці.

До злочинів проти особи належали також нанесення тілесних пошкоджень, статеві злочини, образа честі. В разі нанесення тяжких тілесних ушкоджень

шляхтичу підсудний сплачував пеню у розмірі ЗО гривень, а якщо потерпілим був селянин — усього 5 гривень;

- образа честі. За словесну образу шляхтича передбачався штраф у розміріьО гривень, що відповідав розміру пені за вбивство;

- майнові злочини. До них передусім належала крадіжка, що ділилася напросту та кваліфіковану. До останньої відносилася відкрите викрадання майна іззастосуванням зброї.

Система покарань. Серед покарань у польському праві виділялися:

- смертна кара, яка в свою чергу поділялася на звичайну (відрубування голови, повішення, втоплення, розстріл) та кваліфіковану (спалення на вогнищі,четвертування, переломлювання рук і ніг, колесування);

"покарання на шкірГ: відрізання вуха, клеймування;

позбавлення честі (іпфамія) і опала (банація);

покарання біля ганебного стовпа;

позбавлення волі;

конфіскація майна;

приватні грошові покарання (штрафи).

Цивільне право. Панівний шляхетський стан користувався повною дієздатністю, в той час як залежне населення перебувало на безправному становищі.

За Вислицьким статутом повнолітніми вважалися дівчата, котрі досягли 12-літнього віку. Однак повна дієздатність, на думку вчених, наступала з 24 років.

1) право власності. Правом земельної власності в Польщі користувалися:король (надавав землі в довічне або тимчасове володіння), католицька церква тамагнати-латифундисти, які на українські землі стали проникати у другій пол.XVI ст. Починаючи з цього часу, земельна власність стала охоронятися в законодавчому порядку. У разі здійснення насильницької конфіскації земельних володінь польське законодавство дозволяло звертатися до суду впродовж місяця.

За західним зразком у Речі Посполитій починають з'являтися майорати. Це певний комплекс маєтків, які вилучалися із загальної юрисдикції, а правові відносини в них врегульовувалися окремими статутами. Як правило, в майоратах вводився особливий порядок успадкування, який виключав розподіл майна між спадкоємцями та забороняв право успадкування земельної власності жінкам. Після смерті батька майорат неподільно отримував старший син.

2) зобов'язальне право. Для польського цивільного права були характернінаступні види договорів:

купівлі-продажу. Покупцю рухомого майна дозволялося не сплачувати необхідну суму одразу. Впродовж певного часу він міг повертати борг частинами або залишатися боржником у розмірі невиплаченої суми;

договір позики. Незважаючи на заборону католицької церкви, відсоток з кредиту нерідко перевищував офіційно допустимі межі. У зв'язку з цим у Польщі застосовувалася вексельна система, за якою боржник видавав на ім'я кредитора боргову розписку;

договір підряду. Великого значення набув у міському праві. У разі виявлення недоліків під час виконання підряду ремісник, який виконував роботу, повинен був повернути завдаток і сплатити відповідний штраф.

Факт укладання договору фіксувався у спеціальних судових книгах.

Найбільш вживаними способами забезпечення виконання зобов'язань на українських землях, що перебували під польською владою, були застава та по-ручництво. Відмінна риса застави нерухомого майна полягала в тому, що термін викупу застави становив 15 років. У разі ухвалення відповідного рішення судом, він міг бути продовжений до ЗО років. Лише після невикупу застави і в цей строк заставодержатель набував право власності на заставлене нерухоме майно.

3) спадкове право. У польському земельному праві перевага надавалася успадкуванню за законом. Передавати спадщину за заповітом дозволялося лише в окремих випадках. На поч. XVI ст. нерухомість узагалі було заборонено заповідати. Дозволялося успадковувати шляхом заповіту гроші та рухомі речі.

Іншою характерною рисою спадкового права було обмеження прав жінки на успадкування нерухомості. Законодавчі перешкоди створювалися з однією метою — не втратити майно, нагромаджене зусиллями всієї родини. Порядок успадкування нерухомості жінками у XVII ст. отримав назву "четвертини". Згідно з цією формою, успадкування проводилося за таким правилом: У* батьківського майна переходило до синів, а % успадковували дочки незалежно від їхньої кількості. Материнське майно всі діти успадковували в однакових долях. Однак воно перебувало в управлінні батька до того часу, поки він не одружувався вдруге. Причому результат поділу майна між спадкоємцями мав бути затверджений королівським судом. Якщо розділ проводився без судового рішення, то юридичну силу він набував лише після закінчення строку давності — 3 років і 3 місяців.

Шлюбно-сімейне право. Укладення шлюбу регламентувалося нормами католицького права, причому оформлення шлюбних відносин відбувалося на підставі обряду вінчання. Умовами, необхідними для вступу до шлюбу, визнавалося

досягнення необхідного шлюбного віку та згода батьків. Підставою для припинення шлюбу у відповідності з церковними канонами була лише смерть одного із подружжя. Як виняток, допускалося розлучення, однак, це не давало можливості сторонам для укладання нового шлюбу. Розлучення могло бути постійним або тимчасовим і здійснюватися у справах католиків лише духовним судом. У православних такі категорії справ могли розглядатися і світськими судами.

Домінуюче становище в українських родинах, які проживали на території Польщі, належало чоловіку. Нерівноправне становище дружини полягало в тому, що вона мала права самовільно розпоряджатися лише рухомим майном, яке придбала на власні кошти.

Жінка, що вступала до шлюбу, отримувала від батьків чи братів придане. Якщо придане надавалося у формі нерухомості, то дозвіл на передачу надавала королівська влада. Окрім цього, наречена приносила в сім'ю особисті речі, одяг, коштовності. У свою чергу наречений мав зробити дружині шлюбний подарунок, який, як правило, дорівнював вартості приданого. Управління приданим і вивідним належало чоловіку, але без згоди дружини він не мав права його відчужувати.

Діти перебували під опікою батьків аж до виділення повнолітніх синів з відповідною долею майна, а дочки — до заміжжя. Повнолітній син, який проживав у родині батьків, був обмежено дієздатним і не мав права брати участь в юридичних операціях без згоди батька.

Опікунські права над неповнолітніми дітьми належали матері. Вона здійснювала їх до того часу, поки вдруге не виходила заміж. Якщо діти залишалися повними сиротами або маги виходила заміж, то право опіки переходило до найближчих родичів.

Польське право знало інститут опіки над жінками. Опіку встановлювали повнолітні брати, які зобов'язані були утримувати своїх сестер і видати їх заміж із відповідним приданим. Лише після одруження жінка позбувалася опіки.