Модуль № 4.2 Українська гетьманська держава (Військо Запорізьке):державний лад, суспільний устрій та право (середина XVII ст. — кінець XVIII ст.)

Головним наслідком Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького 1648-1657 років стало створення Української гетьманської держави (Війська Запорізького), її політичний статус здебільшого визначався успіхами чи невдачами селянсько-козацького війська.

Державний устрій. Впродовж свого існування Українська гетьманська держава витворила тільки їй притаманні органи центральної та місцевої влади. Серед них виділялися:

- гетьман. Обирався на довічний термін. Йому належала вища законодавча,виконавча та судова влада. Затверджував закони після їх ухвалення Генеральноюрадою. Очолював збройні сили країни. Влада гетьмана не поширювалася наСлобідську Україну та на Запорізьку Січ.

У нього зосереджувалися функції виконавчого характеру. Він організовував діяльність центральних органів управління, здійснював контроль і нагляд за органами місцевої влади. Мав право надавати земельні ділянки із державного фонду.

В Українській гетьманській державі не було чіткого розмежування функцій між органами державної влади. Зокрема, повноваження гетьмана часто перекликалися з компетенцією Генеральної ради;

- Генеральна рада — це колективний військово-демократичний козацькийорган Гетьманщини, який виконував адміністративні, законодавчі, управлінські,судові функції. Лише їй належало виняткове право обирати гетьмана, генеральнустаршину, інколи — полковників.

Ініціатива скликання Генеральної ради належала гетьману. Як правило, він відкривав засідання і головував на ньому. Рішення ухвалювалися шляхом голосування — підкиданням шапок або криком.

Поступово компетенція Генеральної ради звужувалася, а до кінця XVII ст.

- Старшинська рада — своєрідний постійно діючий станово-представницький орган, який спочатку функціонував паралельно з Генеральноюрадою, а з кінця XVII — поч. XVIII ст. перебрав на себе її повноваження.

Старшинські ради виконували дорадчі функції. Складалися з двох палат. Верхня постійно діюча палата — колегія генеральної старшини. Нижня — старшинські з'їзди, скликалася двічі на рік— на Різдво Христове та Покрову. Засідання проводилося у гетьманській резиденції, на них головував сам гетьман. Рішення зборів ухвалювалися гетьманом спільно зі старшинською радою за традиційною письмовою формулою: "прирадили гетьман та старшина".

Повноваження старшинських рад були досить широкі, але не розмежовані з компетенцією гетьмана та Генеральної ради.

Стрімкий занепад старшинських рад припадає на 1760-і роки, коли Катерина II усунула з посади гетьмана К. Розумовського, ліквідувавши таким чином інститут гетьманства;

- Генеральна військова канцелярія. Створена у 1720 році. її очолював генеральний писар. Поділялася на дві частини: колегіальну і розпорядчу ("присут-ствіє"). "Розпорядче присутствіє" канцелярії складалося з кількох генеральнихстаршин. Інколи воно виконувало функції політичного та судового контролю.Тут складалися гетьманські універсали, вирішувалися спори про належність докозацького стану, аналізувалися звіти полковників і сотників, розглядалися апеляції на вироки Генерального суду;

- Малоросійська колегія (1722-1727 роки) — центральний орган російськоїколоніальної адміністрації у Гетьманщині. її створення пояснювалося необхідністю наведення порядку в адміністрації та судових органах. Колегії надавалосяправо в апеляційному порядку переглядати всі справи, що розглядалися у Геть-машшіні. Однак до неї фактично перейшла вся повнота влади в країні. Гетьманвиконував лише дорадчі функції при колегії;

- Правління гетьманського уряду (1734—1750 роки) створене царизмом дляуправління Гетьманщиною.

-Друга Малоросійська колегія (1764-1786 роки)— це орган царської влади, що мав на меті остаточну ліквідацію залишків політичної автономії України. Вона складалася з чотирьох російських чиновників і чотирьох колишніх генеральних старшин. її очолював президент П. Рум'янцев.

Вже в перші роки свого існування колегія ліквідувала Генеральну військову канцелярію, підпорядкувала інші центральні органи Гетьманщини своїм департаментам.

Колегія втручалася у справи полковників. Вона наглядала за тим, щоб полковники вирішували справи за участі полкової старшини. Було зроблено спробу розмежувати полкову військову й адміністративну влади. З цією метою передбачалося адміністративні справи передати предводителю дворянства.

Полково-сотенна система управління. Адміністративна реформа 1648 року, в основу якої покладався полково-сотенний устрій козацького війська, завершеного вигляду набула за Зборівською угодою 1649 року. За її умовами всі урядові посади на території Чернігівського, Київського, Брацлавського воєводств, що відійшли під юрисдикцію Війська Запорізького, мали обіймати православні шляхтичі. Відтак українці отримали свою суверенну владу, тобто той атрибут державності, якого так не вистачало Війську Запорізькому.

Реформа поділила територію зазначених воєводств на окремі адміністративні округи, що називалися полками. Командувач значного армійського підрозділу— полковник— одночасно очолював адміністративний округ, що отримав ідентичну назву — полк. Таким чином, полковники ставали не тільки командувачами військових одиниць, а й головами адміністрацій, управляючими фінансами, вищою судовою інстанцією у своєму окрузі.

Полково-сотенна система управління поширилася не тільки на етнічні українські землі, а й на частину території Білорусі. Правобережна Україна, яка після Андрусівської угоди 1667 року залишилася під владою Польщі, продовжувала живитися підтримкою місцевого населення. Хоча офіційно у 1676 році 12 правобережних полків згорнули свою діяльність, проте у 80-х роках XVII ст. Корсун-ський, Богуславський, Брацлавський і Білоцерківський козацькі полки постали знову. Лише після укладення Прутського договору у 1711 році між Росією і Туреччиною більшість козаків Правобережної України змушені були переселитися на Лівобережжя, а козацький військово-територіальний устрій на Правобережжі припинив своє існування.

На Слобідській Україні полково-сотенна система управління склалася впродовж 1650-1660-х років зі створенням Острогозького, Сумського, Харківського, Охтирського козацьких полків. Вони проіснували до 1765 року, коли Катерина II

ліквідувала слобідське козацтво, реорганізувавши козацькі полки в регулярні гусарські.

Отже, за полково-сотенного управління полковники ставали повновладними господарями на своїй території. За винятком слобідських, вони підкорялися тільки гетьману. На Слобожанщині козацькі полки перебували у підпорядкуванні білгородського воєводи, котрий призначався із числа російських князів чи бояр.

Полк у свою чергу поділявся на 10-15 сотень. До кожної сотні входило кілька містечок та багато сіл. Сотні підлягали полковому уряду. Управління ними здійснювали сотники, сотенна старшина (писар, хорунжий, осавул) та канцелярія.

З ліквідацією полково-сотенної системи управління та автономних органів місцевого самоврядування припинила своє існування Українська гетьманська держава. Спочатку на територію Війська Запорізького була поширена царська Установа про заснування губерній, якою ліквідовувалися полки та сотні як адміністративно-територіальні одиниці, а Указом військової колегії від 28 червня 1783 року замість 10 лівобережних козацьких полків створювалися регулярні карабінерні кавалерійські полки.

У 60-70-х роках XVII ст.

бунчукове товариство — це відомі своїми заслугами, авторитетом чи соціальним становищем люди, яких гетьман взяв під свій бунчук (гетьманський знак). З того часу бунчукові товариші потрапили під особисту юрисдикцію самого гетьмана. Здебільшого це була генеральна старшина. Вона мала певні привілеї, судочинство щодо неї проводив лише гетьманський суд;

військове товариство підпорядковувалося Генеральній військовій канцелярії. До складу товариства включалися авторитетні військові, що залишилися за межами чітко визначеного кількісно бунчукового товариства. Судочинство щодо них проводив особисто гетьман;

значкове товариство. Значком називався прапор (корогва). Особа, яка приймалася "під значок", вилучалася із козацького загалу і передавалася під юрисдикцію полкової управи. Лише полковнику надавалося право зараховувати до складу значкового товариства.

Всі знатні військові товариші несли обов'язкову військову службу, володіли маєтками до "ласки військової". У мирний час виконували певні службові доручення та адміністративні функції, а у воєнний — мали направити до козацького війська означену кількість озброєних воїнів. В разі відмови виконати вищеназвані умови накладалися грошові стягнення, але земля не відбиралася.

На відміну від Польщі та Литви, на другому плані ієрархічної піраміди опинилася українська шляхта (роди Виговських, Тетер, Кричевських). Нечисленна, вона не стала провідним станом у Гетьманщині, хоча після Визвольної війни отримала низку привілеїв.

Найширші військові обов'язки в Українській гетьманській державі покладалися на козаків.

Міщани — це верства, що раніше за інших стала замкненим суспільним станом. Процесу набуття незалежності міщанами сприяло отримання містами прав на самоврядування. У Гетьманщині налічувалося 12 магістратських міст, тобто тих, що володіли магдебурзьким правом: Київ, Чернігів, Переяслав, Нов-город-Сіверський, Стародуб, Ніжин, Погар, Мглин, Остер, Козелець, Полтава,

Почеп. Крім того, існували панські міста, що отримували право на обмежений магдебурзький устрій здебільшого від землевласника, на приватній території якого ці міста розташовувалися.

Міста, що не мали права на самоврядування, називалися ратушними. Адміністрація таких міст також обиралася, однак була залежною від місцевого козацького управління, зокрема від сотенного уряду.

Мешканці ратушних міст сплачували податки до гетьманської скарбниці. Вони зобов'язані були виконувати низку інших повинностей, зокрема, власними силами здійснювали охорону міста, сплачували кошти на різноманітні громадські потреби.

Як у магістратських, так і ратушних містах ішов інтенсивний процес соціального розшарування. Залежно від економічного становища міщани поділялися

на три категорії:

Міська аристократія (заможні купці, власники майстерень, а також духовенство, знатні військові товариші, які працювали у місті). До купців належали особи, котрі мали капітал у 500 крб. і більше. Купці об'єднувалися в гільдії, члени яких звільнялися від подушного податку, рекрутчини та тілесних покарань. Водночас вони мали виконувати шляхову, постійну та інші види повинностей.

Середній прошарок (ремісники і торгівці);

Міські низи (незаможні ремісники і дрібні торгівці).

Селянство. В Українській гетьманській державі землі, що належали польській шляхті, стали державною власністю. Розташовані на цих територіях "вільні" військові села, а також їх мешканці залежали від козацької адміністрації. Селяни таких сіл були особисто вільними, проте змушені були сплачувати певні повинності на користь держави.

У кінці XVII ст. ситуація змінюється. Адміністрація починає планомірний наступ, що має на меті міцніше прив'язати селян до земельних наділів. Першими кроками на цьому шляху стало запровадження заборони на продаж особистих ділянок без дозволу власника села. Згодом поновлюється інститут панщини тривалістю поки що в один-два робочі дні на тиждень.

Таким чином, ліквідоване в роки Визвольної війни середини XVII ст. кріпацтво через кілька десятиліть знову нагадало про себе. Щоправда, законодавчому оформленню цього осоружного українському селянству явища завадила складність політичної обстановки у Гетьманщині, незавершеність процесу формуван-

ня великої земельної власності, а також антикріпосницькі настрої широких верств сільського населення.

Духовенство. Вищі церковні ієрархи (митрополит і єпископи) обиралися на козацьких радах, а нижче духовенство— на сільських сходах. їх обрання затверджував голова держави — гетьман. Попри певну залежність духовних осіб від світської влади, церква була самостійною у вирішенні внутрішніх церковних питань.

За часів гетьманування Б.Хмельницького Москва відкрито не наважувалася здійснювати контроль над українською церквою. Однак після його смерті спроби стали наполегливішими. Зрештою, наміри матеріалізувалися. У 1686 році за згодою Константинополя Київська митрополія перейшла у підпорядкування Московському патріархату.

Судоустрій та судочинство. З підписанням Зборівськоїугоди у 1649 році і

поширенням повноважень української влади на територію Київщини, Брацлав-щини та Чернігівщини діючі суди були ліквідовані, а замість них запроваджена система козацького судочинства. У такому вигляді, запозичена, вона проіснувала до 1763 року, коли останній український гетьман К.Розумовський провів судову реформу.

Суди, що діяли в Гетьманщині після виступу Б.Хмельницького, можна умовно поділити на:

- суди сільських отаманів — вважалися судами першої інстанції. Діяли ускладі колегії, на засіданнях головував сільський отаман. Вирішували дрібні цивільні та кримінальні справи місцевих жителів та осіб, котрі здійснили злочин натериторії села;

- сотенні суди проводили свої засідання колегіально в сотенних містах.Суд розглядав цивільні та тяжкі кримінальні справи, а також ті, в яких однією ізсторін виступали представники сільської старшини;

- полкові суди — діяли як суди першої інстанції для козацької, сотенної таполкової старшини. Суд очолював полковник, в засіданнях брали участь полковий суддя, представники полкової та значкової старшини. Здійснювали судочинство за кримінальними справами, за які передбачалася смертна кара;

- генеральний військовий суд діяв як суд першої інстанції у справах генеральної старшини, полковників, бунчукових товаришів. До його компетенції належали земельні спори, які вирішувалися призначеними із числа членів суду комісарами з виїздом на місце спору;

- генеральна військова канцелярія— з XV11I ст. стала апеляційною установою на вироки генерального військового суду у політичних та кримінальнихсправах. Очолював суд гетьман, який призначав членів суду виключно із представників генеральної старшини;

- суд гетьмана вважався найвищим судом Гетьманщини, мав необмеженукомпетенцію. Міг розглянути будь-яку справу нижчих судів. Вирок не підлягав

оскарженню.

Крім указаних, на території Гетьманщини також діяли міські суди, які поділялися на суди магістратські і ратушні. Магістратськими називалися суди, які здійснювали судочинство у містах, заснованих за магдебурзьким правом. Апеляційною установою для даних судів був Генеральний військовий суд. Діяли колегіально у складі не менше 5 осіб: бурмістра, лавників, райців та присяжних.

Ратушні суди діяли у містах і містечках, які не мали права магдебурзького самоврядування. Підпорядковувалися козацькій старшині. Розглядалися різноманітні справи міщан, а також спори між ними та козаками. Апеляційною установою для ратушних судів був полковий суд.

Окрім охарактеризованих вище судів, на території Гетьманщини діяли сільські суди, доменіальні та церковні суди:

- сільський суд або суд війта ■— розв'язував дрібні цивільні та кримінальнісправи. До складу суду входили війт як його голова, вибрані представники міс^цевого селянства, інколи священики та управляючий власника села;

- доменіальні суди — це суди землевласників або їх управляючих над залежним селянським населенням. У судах Гетьманщини, на відміну від польсько-лктовських судів, засідання проводилося колегіально за участі представниківгромади. Розглядалися дрібні кримінальні та цивільні справи;

- церковні суди за доби Гетьманщини мали обмеженішу компетенцію, ніж упопередній період. їм підлягали справи внутрішнього церковного життя, а такожпитання про шлюб та сім'ю.

Суб'єктами судового процесу у Гетьманщині були чоловіки з 18 років та жінки з 14 — літнього віку. Сторонами не мали права виступати також невільники, позбавлені честі, піддані церковній анафемі. Від імені одружених жінок в суді виступали їхні чоловіки, за неодружених — батьки. Лише вдови могли представляти в суді свої інтереси та інтереси власних дітей.

Суддями у Гетьманщині виступали козацькі старшини та міщани, що досягли 21-річного віку, але не старші 70-ти років, котрі мали певний майновий ценз.

Не могли бути суддями жінки, а також прокляті церквою, нехрещені, а з національних меншин євреї та цигани.

Судовий процес у Гетьманщині розпочинався з подачі письмової або усної заяви про злочин чи позову з цивільної справи. У поданні необхідно було вказати причини спору, прізвища свідків, а також, по можливості, подати докази по справі. У свою чергу суд мав з'ясувати відповідність поданої заяви процесуальним нормам і лише після цього направляв обом сторонам виклики на судове засідання. В разі, якщо відповідач двічі не з'являвся на судове засідання, вирок виносився без його участі. Якщо ж не з'являвся позовник, то він програвав справу вже на першому засіданні.

До смертної кари особа засуджувалася тільки після ухвалення вироку гетьманом. Вона не застосовувалася до вагітних жінок, неповнолітніх хлопців віком до 16, а до дівчат — до 13 років. Якщо засудженого до смерті неодружена дівчина обирала собі за чоловіка — він залишався живим.

Страта проводилася публічно, в місцях найбільшого скупчення людей, як правило, біля ганебного стовпа. Тут виконувалися також калічницькі покарання — відрізання вуха, носа, ноги, руки, побиття батогом.

Докази. В епоху Гетьманщини доказами в суді вважалися:

- особисте зізнання однієї із сторін. Мало найвищу доказову силу;

- публічні та приватні письмові документи. При поданні публічних (державних) документів жоден інший доказ не міг спростувати їх;

- свідки як і в попередню епоху поділялися на державних (возний) і приватних. Свідком могла бути особа, яка досягла 14-літнього віку в цивільних і 20-тироків — у кримінальних справах. Закон встановлював і верхню вікову межу длясвідків. В суді не могла свідчити особа, яка досягла 70 років. Жінки і нехристияни допускалися до свідчення лише тоді, коли не було інших очевидців;

-присяга дозволялася судом у разі відсутності інших доказів по справі. її складала одна сторона, яку суд вважав ближчою до істини. Інколи питання про те, хто мав присягати, вирішував жереб. Як правило, присяга складалася у церкві на Євангелії або на суді в присутності священика. Вона мала вирішальну доказову силу;

-огляд місця злочину й речові докази;

-зізнання під час тортур. Порівняно з попередньою епохою тортури застосовувалися значно рідше, лише в справах про тяжкі злочини. Для зізнання підозрюваного застосовувалися такі форми, як биття батогом, припікання розпече-

ним залізом, розтягування суглобів ніг та рук. Від катування звільнялися шляхтичі та священики, знатні особи, літні люди віком понад 70 років, малолітні та вагітні жінки;

-висновки експертів. У ролі експертів виступали, як правило, професіонали різних сфер життя та галузей економіки. За необхідності вони подавали обгрунтовані висновки на запит суду. Інститут судово-медичних експертів офіційно був запроваджений лише в 70-х роках XVIII ст.

Джерела права. Створення Української гетьманської держави стимулювало розвиток національної системи права. Поруч із законами та іншими нормативно-правовими актами Московського царства, Речі Посполитої стали ширше використовуватися джерела права місцевого, українського походження. Схематично увесь комплекс можна зобразити наступним чином:

Як і в попередній період, найважливішим компонентом національної системи права залишалося звичаєве право. Впродовж XVII — XVIII ст. воно змінювалося як за формою, змістом, так і порядком застосування. Складаючись в основі своїй із норм, вироблених умовами побуту козацького товариства Запорізької Січі, звичаєве право поширювалося по всій території Української гетьманської держави, подекуди витісняючи застарілі норми польсько-литовського права.

Найпоширенішим джерелом права Української гетьманської держави були нормативно-правові акти гетьманської влади. До них належали:

- універсали — офіційні документи, що видавалися гетьманом або генеральною канцелярією від його імені;

- ордери — акти гетьманської влади, спрямовані на вирішення конкретнихсуспільних, економічних, політичних питань;

-інструкціями визначалися повноваження, права та обов'язки службовців,порядок діяльності судових органів, порядок виконання рішень вищих органівдержавної влади;

-декретами, грамотами, листами гетьман інформував населення про ухвалення законів, їх зміст та порядок набуття ними чинності.

Поряд із нормативно-правовими актами, що діяли в Україні, були підзакон-ні акти Генеральної військової канцелярії. Ними впроваджувалися в дію акти вищих органів державної влади;

- джерела церковного права регулювали внутрішні церковні правовідносини.Разом із законодавчими актами Української гетьманської держави, джерелом права були міжнародні договори, серед яких виділялися:

- Зборівська угода 1649 року, укладена Україною з Річчю Посполитою. За їїумовами кількість реєстрового козацького війська мала становити 40 тис. осіб.Під юрисдикцію козацької адміністрації переходили Брацлавське, Київське таЧернігівське воєводства, всі посади в яких мали обіймати православні християни. Перебування польських військ на цих територіях заборонялося. Селяни, якіне потрапили до козацького реєстру, мали повернутися у кріпацтво. Повстанцямгарантувалася повна амністія. Київському митрополиту обіцяно місце в сенаті, апитання про Берестейську унію мав розв'язати вальний сейм. Католики не малиправа проживати в українських містах;

- Білоцерківський договір 1651 року, укладений Україною з Річчю Посполитою. За його умовами козацький реєстр зменшувався до 20 тис. осіб. Юрисдикція козацької адміністрації значно звужувалася і поширювалася лише на територію Київського воєводства. На цих землях заборонялося дислокуватися польським військам. Не вписані до реєстру козаки мали повернутися у підданствошляхти. Гетьман підпорядковувався польському королю та позбавлявся правазносин з урядами зарубіжних країн. Виборність гетьмана скасовувалася;

- Раднотський договір!656 року — угода між Військом Запорізьким, Швецією, Трансільванією, Бранденбургом про військовий союз для боротьби з Польщею.Вперше на міжнародному рівні визнано існування Української держави у межахтериторії, визволеної Богданом Хмельницьким внаслідок Визвольної війни;

- Гадяцька угода 1658 року, укладена І.Виговським з Польщею про утворення нового державного федеративного союзу Польщі, Литви та князівства Руського, до якого входили Чернігівське, Брацлавське та Київське воєводства. Згідно з умовами договору, Україна отримувала право мати своїх урядовців, власну

державну скарбницю, власну грошову систему, судочинство з діловодством українською мовою, 40-тисячну армію. Законодавча влада мала належати своєрідним національним зборам— народній раді. Виконавча— гетьманові, найвища судова — трибуналу. В усіх трьох державах скасовувалася Берестейська церковна унія.

Водночас Гадяцька угода передбачала відновлення адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648 року; повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українських землях; відновлення повинностей українського селянства;

- шведсько-українська угода 1708 року, таємно укладена І.Мазепою з Кар-лом XII. Оригінал тексту не зберігся. Його зміст реконструйовано з рукопису П.Орлика "Дедукція (Вивід) прав України", в якому містяться 6 статей договору:

1. У разі прохання гетьмана і Генеральної Ради йдеться про можливість направлення на територію України шведських військ;

2. Про повернення Україні військових трофеїв, захоплених Швецією в боротьбі з російським царизмом, якщо з'ясується, що в минулому вони належалиукраїнському народові;

3. Про визнання Швецією повноважень українського керівництва — гетьмана і Генеральної Ради;

4. Про визнання самостійності українських земель та надання гарантій невтручання шведської сторони в українські справи;

5. Про гарантії збереження державних символів України — герба і князівського титулу;

6. Про забезпечення виконання умов договору. З цією метою І.Мазепа мавпередати шведам управління над п'ятьма українськими містами: Батурином,Полтавою, Гадячем, Мглином і Стародубом.

Джерелами іноземного права, які продовжували діяти на території Української гетьманської держави, був, насамперед, Литовський статут у його третій редакції 1588 року. Зберігали свою силу окремі постанови польсько-литовського сейму, які глибоко вкоренилися в правову систему Гетьманщини.

Після невдачі, яку зазнало козацьке військо І.Мазепи у боротьбі з Росією, та звуження у зв'язку з цим української автономії, у Гетьманщину почало проникати російське законодавство. Значного поширення набувають норми царських указів, зокрема, "Жалувана грамота дворянству" 1785 року, "Маніфест про

скасування гетьманства" 1764 року, Указ 1783 року про закріпачення українських селян.

Гетьманські статті (Конституції) ухвалювалися українськими гетьманами і московськими царями. Першоосновою для них був договір Б.Хмельницького з Москвою 1654 року (Березневі статті ). Він був складений у формі прохань української сторони до царя, що складався із 23 пунктів і називався "Проситель-ні статті". У скороченій редакції більшість пунктів із 11 статей була затверджена царем і боярами. "Просительні статті", царські укази до них та інші аналогічні документи пізніше дістали назву "Березневі статті" Б.Хмельницького. Оригінали цих документів не знайдені, відомий лише переклад з української мови на російську, що зберігається у справах Посольського приказу.

Основний зміст Березневих статей полягав у тому, щоб царський уряд зберіг права і привілеї Війська Запорізького, українських козаків, шляхти, міщанства. Йшлося також про 60-тисячний козацький реєстр, плату старшині та козакам, збереження місцевої адміністрації й збирання нею податків для царської скарбниці, право обрання гетьмана й надання йому на утримання Чигиринського староства. Крім того, передбачалося право зносин з урядами зарубіжних країн, невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України, залишення селян у феодальній залежності, збереження прав Київського митрополита, направлення царського війська проти польської армії під Смоленськ, утримання московських гарнізонів на кордонах України з Польщею, оборону України від нападів татар і матеріальне забезпечення козацького військового підрозділу у фортеці Кодак.

Деякі пункти викликали застереження з боку московського царя. Так, гетьману заборонялося вступати в контакти з урядами Туреччини та Польщі, тобто з тими країнами, які конфліктували з московським царем.

Після смерті Б.Хмельницького новообрані українські гетьмани укладали договори із московськими царями, спираючись на Березневі статті. З кожним новим договором автономні права українців звужувалися, аж доки не були скасовані зовсім.

Найвищим проявом національної правової думки Української гетьманської держави стало ухвалення у Бендерах (Молдова) 5 квітня 1710 при обранні П.Орлика Конституції. Офіційно вона називалася "Пакти й Конституція законів та вольностей Війська Запорізького" і складалася з преамбули і 16 параграфів. Це договір між гетьманом і запорізьким військом про державний устрій в Україні після

визволення її від московського панування. Конституція була діючим правовим джерелом на Правобережжі до 1714 року. В ній містилися такі положення:

- протектором України визнавався шведський король;

- православна церква повинна зайняти панівне становище, повернутися долона Константинопольського патріархату;

- про необхідність поширення освіти в України;

- забезпечувалися цілісність і недоторканність українських територій;

- українські полонені з Росії та Швеції мали повернутися на Батьківщину;

- поставлене завдання про відновлення військового союзу з Кримським

ханством;

- про необхідність передачі усіх фортець, де розташовувалися російськівійська, у власність Війська Запорізького;

- про обмеження влади гетьмана "публічною радою" (парламентом), доякого б входили генеральна старшина, полковники і посли від низового козацтва. Парламент мав збиратись тричі на рік. Питання вносив сам гетьман, який буввідповідальний перед парламентом;

- найвища виконавча влада належала гетьману;

- гетьман відповідав за утиски простого люду;

- гарантувалася недоторканність особи, її відповідальність перед судом;

- про виборність усіх посадових осіб з наступним їх затвердженням гетьманом;

- про звільнення козацьких вдів, дітей та їхніх господарств від податків.

П.Орлик присягнув під час ухвалення Конституції на дотримання всіх пунктів, а Карл XII скріпив документ своїм підписом.

Види злочинів. Залежно від степені суспільної небезпечності національне право доби Української гетьманської держави розрізняло три основні види кримінальних діянь:

1. Злочин — найтяжче протиправне діяння, за яке передбачалася переважно

смертна кара;

2. Провина —- правопорушення середньої тяжкості;

3. Проступок — дрібне правопорушення.Серед основних видів злочину виділялися:

- злочини проти релігії. До них відносилися богохульство ("хула на Божуматір та на святих"), перехід із християнства до нехристиянських вірувань, чаклунство. За скоєння такого виду злочину передбачалася смертна кара через спа-

лення або тілесні покарання, поєднані з вигнанням за межі держави та конфіскацією майна;

- злочини проти держави включали в себе вбивство чи нанесення тілеснихушкоджень царю та членам його родини, зрада державі, змова з метою усуненнявід влади царя, здача фортеці. Цей вид злочину передбачав комплексні покарання, а саме — кваліфіковану смертну кару з позбавленням честі та конфіскацієюмайна. В разі здійснення державної зради діти злочинця і його дружина такожвідповідали перед судом, якщо знали про намір зрадника;

- військові злочини та злочини проти порядку управління. Серед них ви-лілялися дезертирство, підробка документів тощо. Суворими нормами охоронялися служителі правосуддя. Так, за нанесення тілесних ушкоджень судді виннийпозбавлявся двох пальців та був зобов'язаний відшкодувати в подвійному розмірі за завдану рану. Вбивство судді, возного чи його помічника передбачало четвертування злочинця;

- злочини проти життя. Покарання за здійснене вбивство залежало відкількох обставин. Вони визначалися насамперед сімейним та соціальним станомпотерпілого і обвинуваченого, мотивами кримінального діяння, способами йогоздійснення, а також обставинами, при яких воно сталося. Вбивство шляхтича,священика чи воїна передбачало "кару на горло" та головщину в розмірі 120 рублів. У той же час насильницька смерть сільського війта чи посполитого селянина оцінювалася усього 30 рублями головщини. Неординарно каралося вбивствобатьків своїми дітьми. За здійснення даного виду злочину застосовувалося четвертування вбивці-сина, розтягування мертвого тіла на колесі з насадженнямвідрубаної голови на палю. Якщо вбивство здійснила донька, її закопували дошиї в землю і тримали в такому положенні, допоки вона не помре. Вбивство кількох осіб вимагало смертної кари для такої ж кількості співучасників;

- злочини проти честі. До них відносилися образа словом, наклеп у письмовому вигляді, нанесення тілесних ушкоджень палицею, батогом чи рукою.Відповідальність наступала у формі грошової компенсації та арешту до 6 — тижнів;

- злочин проти моралі. Серед них виділялися зрада чоловіка або дружини,викрадення чужої дружини, двоєженство, кровозмішення. Особи, які вчинилиданий вид злочину, підлягали смертній карі через відрубування голови. Відповідальності за зґвалтування можна було уникнути, вступивши до шлюбу із потерпілою;

- майнові злочини. Право розрізняло крадіжку, пограбування і розбійний напад. Щоправда, пограбування тлумачилося інакше, ніж нині. Під пограбуванням тогочасне право розуміло відкрите заволодіння чужою річчю, спричинене необхідністю виконання судового рішення, повернення боргу чи відшкодування завданих збитків. Покарання передбачало лише грошові штрафи.

Крадіжка поділялася на просту і кваліфіковану. Простою вважалася таємне присвоєння речей на суму, що не перевищувала 20 руб. За вперше здійснений злочин передбачалося побиття канчуками та відшкодування у розмірі ціни викраденого; за другим разом — додавалося відрізання вуха; за третім — відрізання вуха, носа та випалення на лобі знака "злодій"; за четвертим — смертна кара

через повішення.

До кваліфікованої крадіжки відносилося привласнення речей на суму більше 20 руб., здійснення трьох крадіжок поспіль, злочин, здійснений групою осіб, а також з проникненням у житло, у присадибні приміщення тощо. Смертна кара була єдиним покаранням за цей злочин.

Види покарання. Серед основних видів покарання виділялися:

- смертна кара включала в себе четвертування живого злочинця або йогомертвого тіла; спалення на вогнищі; повішення; заливання в горло розпеченого

заліза;

- калічницькі покарання — відрізання вуха, носа, язика або інших частин

тіла за принципом таліону ("рівне за рівне");

- ганебні покарання. До них відносилися побиття канчуками біля ганебногостовпа, випалення знака злодія на лобі злочинця;

- позбавлення волі. Вирок виконувався у формі арешту або ув'язнення. Якправило, арешт здійснювався в наземній тюрмі на строк від кількох днів до 2 років. Ув'язнювалися особи, здебільшого засуджені до смертної кари. Місцем їхнього утримання слугували глибокі земляні ями;

- вигнання за межі держави чи заслання у найвіддалеиіші куточки держави. Особливого поширення набрало у XVIII ст. після ліквідації Гетьманщинита Запорізької Січі;

- позбавлення честі. В Українській гетьманській державі поділялися на"повну політичну смерть ", за якою засуджений перебував фактично поза законом, а також "шельмування" — позбавлення права займати державні та виборніпосади. "Хто побував у руках ката з урізанням вуха або іншого члена, або переніс публічну кару биттям на тілі, або був позначений залізом, той тратить честь і

- місце серед добрих людей, не має права на очищувальну присягу, бути свідком, не має права на службу і ранги, до компанії добрих людей не пускається".конфіскація майна;

- головщина;

- інші штрафи за завдані тілесні пошкодження, як спосіб відшкодуваннязбитків;

- дисциплінарні покарання для військових, що включали в себе приковування до гармати, позбавлення права займати військові посади.

Цивільне право.

І. Право власності. Як і в попередній період, інститут власності на землю продовжував займати провідне місце в системі цивільно-правового регулювання. Суб'єктами власності на землю у цей період виступали:

- Військо Запорізьке або сама Українська держава. Націоналізувавши латифундії польських магнатів і шляхетські посілості, держава створила земельнийфонд, яким розпоряджалася на власний розсуд. Представники держави (гетьман,полковники, сотники), за умови служби Війську Запорізькому, могли отримувати і надавати іншим так звані "рангові володіння". Вони надавалися на періодвиконання посадових (рангових) обов'язків, у тимчасове користування;

- козацтво та селянство до кінця XVII ст., а в подальшому лише козацька старшина, українська шляхта, знатне військове товариство.

Окрім отриманої у ранг вотчини, старшина мала змогу набувати її й іншими способами. Зокрема успадковувати, купувати, освоювати пустопорожні та кинуті земельні ділянки (право займанщини);

- православна церква та монастирі. Отримували земельні пожалуваннявід українських гетьманів та російських царів;

- Запорізька Січ. Маючи автономний статус у складі Української гетьманської держави, продовжувала зберігати за собою право розпоряджатися земельним ресурсом на своїй території. Будь-хто із числа запорожців міг користуватисяокремими угіддями, сплачуючи відповідний податок до січової скарбниці.

2. Зобов'язальне право в Українській гетьманській державі виникало як із договорів, так і з деліктів (правопорушень). В іншому випадку норми цивільного права зобов'язували відшкодувати матеріальні збитки за завдану шкоду.

Серед договорів найбільш поширеними були:

- договори купівлі-продажу. Торгові операції з рухомим та нерухомим майном передбачали обов'язкову присутність свідків. Факт купівлі-продажу мав бути зафіксованим у спеціальній актові книзі, витяг з якої надавався обомсуб'єктам угоди. Особливі умови стосувалися операцій, що пов'язувалися з придбанням земельної власності. Купівля-продаж земельної ділянки вважалася здійсненою лише після підтвердження угоди універсалом гетьмана чи указом царя;

- договори позики. Угода на суму до 12 рублів могла укладатися в усній формі. У разі неповернення боргу в обумовлений договором час кредитор мав право звернутися до суду. Суддя міг відстрочити виплату боргових зобов'язань, алене більше, ніж на 11 днів. Після цього боржник мав сплатити штраф, а після реалізації конфіскованого у нього майна, відшкодовувалися збитки кредитору. Якщо боржник не мав особистого майна, його тримали під арештом до того часу,поки він, родичі чи знайомі не повернуть боргових зобов'язань;

- договір оренди. Значного поширення набула оренда землі. Жодна із сторін немогла самовільно розірвати договір, якщо інша сторона виконувала його умови.

Власник мав право відмінити чинність договору в односторонньому порядку, якщо орендар псує майно, веде аморальний спосіб життя. У свою чергу орендар міг виступати ініціатором розірвання угоди, коли власник перешкоджав користуватися майном, вимагав попередньої оплати або здійснив напад на маєток, завдав фізичні ушкодження орендарю або образив його;

- договір дарування. Дарування речей на суму до 100 рублів здійснювалосяусно у присутності свідків, більше 100 рублів— у письмовій формі. Угода фіксувалася в актовій книзі, укладалася за обов'язкової присутності дарителя і обдарованого;

- договір особистого найму. Укладався особами зі статусом вільної людини. Відповідальність за недотримання умов договору покладалася на обох контрагентів.

3.Спадкове право. Цивільне право доби Української гетьманської держави містить норми успадкування як за заповітом, так і за законом.

Заповіт складався дієздатними особами, добровільно, без застосування примусу. Заповідачем не могли бути засуджені до смертної кари, політичні злочинці, які перебували за кордоном, невільники, особи, позбавлені честі в судовому порядку.

Позбавлялися права на успадкування іновірці, особи, які перейшли до не-чристиянських конфесій, позашлюбні діти, доньки, які вийшли заміж без згоди батьків, особи, котрі зловживали спиртними напоями.

Існували дві форми заповіту: звичайна і надзвичайна. У першому випадку заповіт складався письмово у присутності кількох місцевих урядовців або 2-3 свідків. Свідками не могли бути опікуни чи самі спадкоємці.

Текст складав сам заповідач, якщо був освіченим. У противному разі його готувала інша особа зі слів спадкоємця. Останній мав підписати документ або поставити свою печатку. Свідки ставили свій підпис на кожному аркуші заповіту.

Надзвичайна форма заповіту застосовувалася у тому разі, коли заповідач перебував за кордоном, під час військового походу або ж коли захворів у дорозі. У таких неординарних випадках заповіт укладався в усній формі.

При укладенні документу заповідач користувався повним правом вільного вибору спадкоємців як чоловічої, так і жіночої статі. Обов'язковою умовою дійсності заповіту існуюче право визнавало передачу частини спадку дитині, котра перебувала в утробі матері. Ні за яких обставин заповідач не міг її позбавити спадку.

За законом майно успадковували лише кровні родичі. У національному праві цього періоду побутувало правило, за яким "сестри при братах не спадку-ють". Першу чергу спадкоємців, таким чином, становили рідні сини спадкодавця, другу — онуки. Донькам майно діставалося лише в разі відсутності синів або коли останні померли бездітними.

Земельна власність успадковувалася також синами. Наймолодший із них мав право на батьківську хату. Він вважався власником батьківського будинку, був зобов'язаний забезпечити сестер при одруженні часткою майна, що називалася посагом.

Успадковувати майно, залишене після матері, могли як сини, так і дочки. Шлюбно-сімейне право або "родинне право", як називалося воно в Українській гетьманській державі. Для чоловіків повна дієздатність і право на одруження наступало з 18 років, а для жінок — із 13-літнього віку.

Звичаєве право і законодавство першої пол. XVIII ст. у Гетьманщині визнавало шлюб справою добровільною, ніхто не міг бути примушеним до укладення шлюбу. Однак діти мали отримати згоду батьків. Щоправда, відсутність не впливала на правову силу шлюбу. Подружжя, не отримавши згоди від своїх батьків, могло звернутися до місцевої влади за дозволом на укладення шлюбу.

Дозволялося робити так звані "передвесільні подарунки", що поверталися в тому разі, якщо з певних причин весілля не відбулося. Заборонявся шлюб між близькими родичами. Встановлення даного факту тягло за собою розлучення.

Шлюбні відносини припинялися у двох випадках — внаслідок розлучення або смерті одного із подружжя. Укладати повторний шлюб дозволялося через 6 місяців після розлучення або смерті чоловіка чи дружини.

Вступивши до шлюбу, жінка переходила під опіку свого чоловіка. Вона не тільки приймала його прізвище, але й користувалася набутим авторитетом у суспільстві. Відтак, чоловік представляв її інтереси у суді, розпоряджався посагом та власним майном на особистий розсуд, від імені дружини укладав цивільно-правові акти. Тільки залишившись вдовою при малолітніх дітях, жінка отримувала право розпоряджатися своїм і дитячим майном. Впродовж всього сімейного життя посаг дружини (майно, виділене батьком при одруженні) і віно чоловіка (виділена дружині частка з його майна ) перебувала під його особистим наглядом і контролем.

Після смерті чоловіка дружина неподільно користувалася і віном, і посагом довічно або до нового одруження. Законодавство передбачало можливість втрати жінкою віна, якщо вона зреклася християнської віри або зрадила свого чоловіка. З тих же причин чоловік міг втратити право на посаг. Йому заборонялося приводити до свого будинку наложницю, змушувати жінку заробляти гроші перелюбством з іншими чоловіками чи безпідставно звинувачувати її в цьому.

Батько мав незаперечну владу над своїми дітьми. У разі крайньої необхідності йому дозволялося віддавати своїх дітей у найми християнину. Спільно з дітьми нажите майно залишалося у батьків. У разі невиконання дітьми обов'язків перед батьком він міг позбавити їх спадщини.