<<
>>

Модуль №5.2 Суспільно-політичний лад і право України у складі Російської імперії (кін. XVIII — поч. XX ст.)


Державний устрій. У XIX — на поч. XX ст. Слобожанщина, Лівобережжя, Правобережжя, Південь, тобто 90% території України входили до складу Російської імперії. Чинними для України органами центральної влади були:

- Імператор очолював державу, мав повноваження абсолютного монарха;-Державна Рада — законодавчий орган, що розробляв проекти законів для

затвердження імператором.

До неї входили представники вищих органів влади та великі землевласники. Кількість членів Державної Ради не було сталою. У різні роки вона коливалася в межах 40-80 осіб. На засіданнях головував імператор. В разі його відсутності — один із членів Державної Ради. Проіснувала з незначними змінами з 1810 по 1917 рік;

- Імператорська канцелярія. Поступово відтіснила на задній план Державну Раду. З другої чверті XIX ст. готувала законодавчі проекти для імператора;

- Сенат — вища судова установа країни;

- Комітет міністрів розглядав питання, що відносилися до компетенціїкількох міністерств. Здійснював центральне галузеве управління. Комітетміністрів очолював імператор.

Після проведення селянської реформи 1861 року у структурі органів влади відбулися певні зміни. Відбулася реорганізація Комітету міністрів у Раду міністрів. її головою продовжував залишатися імператор. Рада міністрів розглядала і обговорювала найважливіші питання загальнодержавного характеру.

Місцеві органи управління;

- Генерал-губернатори та губернатори. З 1803 року Україна була поділенана 9 губерній. Кілька губерній об'єднувалися в генерал-губернаторство. Генерал-губернатори управляли кількома губерніями і призначалися, як правило, із числа

військових. їм підлягали губернатори. Генерал-губернатори були головнокомандувачами війська у своєму регіоні.

Губернатора призначав і знімав імператор. Йому належала вся влада на підлеглій території. Він очолював губернське правління, до якого входили губернський прокурор, віце-губернатор та радники;

- Земський справник і земський суд становили адміністрацію повіту.

Навідміну від російських губерній, де земський суд обирався дворянськими зборами, у губерніях України (окрім Слобідської) увесь склад призначався губернським правлінням. Членами суду, як і земським справником, могли бути лишевихідці із дворянського стану. Земський суд здійснював керівництво місцевоюполіцією, контролював виконання законів;

- Волосний голова очолював волосне правління, до якого входили волоснийстароста і волосний писар. Волость являла собою адміністративну одиницю, щоскладалася із кількох суміжних сіл.

Управління у містах здійснювалося поліцейськими органами, що називалися управами благочиния, які підкорялися безпосередньо губернатору. Селянська реформа 1861 року започаткувала зміни в системі місцевого управління. Нею запроваджувалися сільське і волосне самоврядування. Подальші корективи були внесені земською 1864 і міською 1870 року реформами. Паралельно з ліквідацією кріпацтва і отриманням залежним селянством статусу „сільських обивателів" розкріпаченим надавалося право на організацію самоврядування. Оскільки залежність селянина від поміщика скасовувалася, перед царатом постала необхідність не залишити поза контролем широкий пласт селянських мас. З цією метою й запроваджувалися далеко не самостійні органи волосного управління. Вони перебували під пильною опікою місцевої влади.

Отже, органами селянського самоврядування ставали волосний сход, волосний старшина і волосний суд, а також сільський сход і сільський староста.

Волосний сход складався з волосних старшин, сільських старост, збирачів податків тощо. На сход обирали також по одному представнику від кожних 10 дворів. На нього покладалося обрання волосних посадових осіб, суддів волосного суду, розв'язання господарських та громадських справ волості. Право скликання і розпуску волосного сходу належало волосному старшині.

Волосний старшина обирався волосним сходом строком на 3 роки. Він здійснював поліцейські, адміністративні і контрольні функції щодо селян, які мешкали на території волості;

Волосний суд ухвалював рішення з дрібних майнових спорів (до 100 рублів) і здійснював судочинство з незначних злочинів щодо осіб селянського стану.

Суд мав право засуджувати до примусових робіт терміном до 6 днів, арешту до 7 днів, штрафу до 3 рублів та до 20 ударів канчуками. Для контролю за органами сільського самоврядування створювалися спеціальні органи, що відали селянськими питаннями: мирові посередники, повітові з'їзди мирових посередників та губернське присутс гвіє у селянських справах.

Мирові посередники призначалися із числа найзаможніших і родовитих поміщиків даної місцевості. Вони наглядали за діяльністю селянських самоврядних інститутів, а ті в свою чергу мали виконувати всі їхні вимоги. Без згоди мирових посередників жоден обраний волосний старшина не міг бути затверджений на своїй посаді.

Органи селянського самоврядування повною мірою не виправдали сподівань царату. Відтак з 1 січня 1864 року „Положенням про губернські і повітові земські установи" впроваджувалися нові органи місцевого управління, що отримали назву земства. До їх відання належало управління місцевим господарством, освітою, медичним обслуговуванням, благоустроєм. Діяльність земств контролювало Міністерство внутрішніх справ, губернатор і предводитель дворянства. Керівництво земських установ затверджувалося імператором або міністром внутрішніх справ.

Положенням запроваджувалися розпорядчі і виконавчі органи земського управління. Перші поділялися на губернські та повітові земські збори, другі — відповідно на губернські та повітові земські управи. Розпорядчі та виконавчі органи місцевого управління мали представницький характер і обиралися на 3-річний термін. Однак вибори до земств були нерівними і багатоступеневими, перевагу на них отримували представники дворянства.

У 34 із 78 губерній Росії земське управління впроваджувалося протягом 15 років. У Правобережній Україні земські установи були запроваджені лише в 1911 році.

Зміни торкнулися й системи управління у містах. У 1870 році було започатковано міську реформу. У містах створювалися органи місцевого управління. Вони поділялися на три ланки: міські виборчі збори, міська дума (розпорядчий орган), міська управа (виконавчі повноваження).

Міські виборчі збори скликалися тільки в період проведення виборів. На зборах обиралися гласні (члени) міської думи, які в свою чергу на 4-річний

термін обирали міську управу. Залежно від розмірів і адміністративного значення міст України кількість гласних у них коливалася в межах 30-70 осіб. Очолював міську думу і управу міський голова. Голова губернського міста затверджувався міністром внутрішніх справ, повітового — губернатором. Вибори до міської думи, як і до земських установ, були багатоступеневими. Правом голосу володіли тільки російські піддані, котрі проживали в місті не менше 2-х років, досягли 25-літнього віку і мали нерухомість чи аналогічну власність на території міста. Державним службовцям, працівникам правоохоронних органів заборонялося брати участь у виборах до міської думи.

На Україні міська реформа 1870 року проводилася поетапно. Спочатку вона запроваджувалася у великих містах, насамперед у Києві, Полтаві, Харкові, Херсоні, Чернігові, Одесі. Лише через п'ять років вона охопила Правобережжя, і до кінця 1880 року була проведена на всій території України.

У зв'язку з піднесенням робітничого, селянського руху, збільшенням кількості антиурядових організацій, поширенням вільнодумства загалом, царизм пішов на суттєве звуження демократичних рамок, що значно розширилися внаслідок політичних реформ 1860-1870 років. В урізаному вигляді вони дійшли до буржуазної революції 1905-1907 років. Саме вона змусила російський царизм внести зміни до державного устрою імперії.

Самодержавна влада пішла на деякі поступки політичним вимогам повсталих мас. Планувалося вкрапити в існуючу систему влади дорадчі органи удавано представницького характеру, які б не зачіпали сутності абсолютизму. Цей намір втілився в проекті низки документів, підготовлених під керівництвом міністра внутрішніх справ О. Булигіна. Ними в Росії запроваджувалися вибори до Державної Думи, яка, зрештою, так і не була скликана. На заваді став загальний робітничий страйк 1905 року. Відтак, режим пішов на нові поступки, ухваливши програму політичних перетворень. Для її втілення була ухвалена низка законодавчих актів. Найголовнішими серед них були:

„Маніфест 17 жовтня 1905 року" Надавав населенню основні політичні права, зокрема, свободу слова, сумління, зборів та союзів, гарантував недоторканість особи. Його положеннями розширювалися виборчі права, надавалися законодавчі права Державній Думі, встановлювалися принципи контролю за виконавчою гілкою влади;

Положення про запровадження нової Державної Думи від 20 лютого

1906 року визначало її статус дорадчого органу. Законопроекти, розроблені в ній, мали затверджуватися Державною радою та імператором;

Указ про реорганізацію Державної Ради 20 лютого 1906 року фактично перетворив її у верхню палату парламенту, частина якої призначалася імператором, а частина обиралася вищими верствами населення. Взаємини між Державною Радою і Державною Думою складалися на засадах паритетності: думський законопроект міг бути відхилений Державною Радою, а законопроект, нею запропонований, мав бути обов'язково схвалений Думою. Проте право остаточного ухвалення закону належало імператору;

Основні закони Російської імперії в новій редакції від 23 квітня 1906 року. Формально мали характер конституційного закону. Наголошувалося, що вся повнота влади зосереджувалася у імператора, однак про абсолютний її характер не йшлося. Законодавча влада віднині здійснювалася імператором спільно з Державною Радою і Державною Думою. В новій політичній системі закріплювалась провідна роль монарха. Скликання парламенту, тривалість сесій, перерва засідань визначалися указом імператора.

Таким чином, більшість дослідників вважають, що Основні закони 1906 року перетворили абсолютну монархію в Росії в особливий тип конституційної монархії.Державні Думи в Росії та законотворча діяльність у них українських депутатів: Перша Державна Дума (27 квітня— 7 липня 1906 року) продемонструвала наміри продовжувати реформи державного устрою Росії. Вона ухвалила звернення уряду з вимогою створення відповідального перед думою міністерства, реального втілення політичних прав, скасування Державної Ради, розробки аграрної реформи.

Українські губернії представляли у Першій Державній Думі 102 депутати. Близько половини з них створили в Думі українську фракцію, яка стояла на позиціях автономності України. Ідейним керівником фракції був професор української історії Львівського університету М. Грушевський.

Підставою для розпуску Першої Державної Думи стало обговорення аграрного питання, в якому діяльну участь взяли представники з України. Самодержавство розцінило подані проекти реформування аграрних відносин як зазіхання на державний устрій Росії і розпустило Державну Думу.

Друга Державна Дума (20 лютого — 3 череня 1907 року) виявилася лівішою, ніж Дума попереднього скликання. У центрі уваги знову стояло аграрне питання. Лунали виступи проти незаконних дій поліції, про можливість відміни військово-польових судів та смертної кари.

Українські депутати знову об'єднались в українську думську громаду, що налічувала 47 членів. Вони вимагали запровадження автономії України, розширення прав української мови, ширших повноважень місцевому самоврядуванню.

З червня 1907 року цар Микола II оголосив про розпуск Другої Державної Думи. Приводом до цього стало обвинувачення депутатів від соціал-демократичної партії в підготовці збройного перевороту. Одночасно з розпуском Думи було оголошено про зміни у виборчому законодавстві.

Третя Державна Дума (1 листопада 1907— 9 червня 1912 pp.) стала більш проурядовою, ніж попередні. З поразкою революції поміщики і бюрократія стали чинити опір політиці реформ. Особливо запеклі дискусії викликали аграрні перетворення П. Столипіна.

Українське представництво в Думі становило 111 депутатів, в тому числі 64 поміщики, 13 священиків і тільки 20 селян. Національні питання ними майже не ставилися.

Четверта Державна Дума (15 листопада 1912 — лютий 1917 pp.) виявилася більш правою, ніж попередня. Більшість часу працювала в умовах імперіалістичної війни. Успіхи російської армії на фронті у 1916 році дозволили імператору перервати засідання Державної Думи, заборонити земські з'їзди, ухвалити закон про посилення поліцейського нагляду.

До складу Четвертої Державної Думи увійшло 97 депутатів від українських губерній. Почасти саме вони були ініціаторами дебатів з національної проблеми, зокрема, з питань української автономії.

Таким чином, попри намагання імператорського оточення ліквідувати інститут парламентаризму в особі Державної Думи, вона продовжувала залишатися центром політичного життя країни, осередком вільнодумства, зрештою мала значний вплив на формування суспільної свідомості широких мас. Беручи участь у думських баталіях, українські депутати набиралися безцінного досвіду, який їм знадобився для будівництва власної держави.

Суспільні відносини на Україні після ліквідації Гетьманщини пройшли швидку адаптацію до суспільного ладу Російської імперії, набравши, зрештою, ідентичних форм. Серед соціальних груп виділялося чотири основні верстви:

Дворянство. Серією загальних і спеціальних законів першої половини XIX ст. українське дворянство було урівняне в правах із російським. Простежувалася й інша тенденція — російське дворянство систематично нарощувало свою земельну власність на українських територіях, насамперед на Правобережній Україні.

Після селянської реформи 1861 року дворянство втратило беззастережне право розпоряджатися долями мільйонів кріпаків. Проте воно не втратило свого панівного становища. Дворяни продовжували зберігати у своїй власності величезні земельні посілості, їм належали значні кошти у вигляді викупних платежів, вони отримували прибутки від здачі землі в оренду. Крім того, представники дворянства продовжували зберігати командні висоти в центральних органах державної влади;

Буржуазія та робітничий клас — дві верстви, які, формуючись одночасно, перебували в стані ворожнечі одна до одної. Як одна, так і інша, істотно відрізнялися від західноєвропейських аналогів. Робітництво на Україні мало свої особливості:

- формувалося і виходило на політичну арену зі значним запізненням;

- значно вищий рівень експлуатації і вкрай безправне становище;

- надзвичайно високий ступінь конкуренції на виробництві;

- невисокий рівень політичної організації.Свої характерні риси мала й буржуазія:

- невелика частка, власне, українців у структурі буржуазної суспільної верстви. Яхненки, Семеренки, Харитоненки, Терещенки — ось і весь національнийкомпонент в середовищі торгово-промислової еліти;

- орієнтація підприємців не на розширення ринку вільної торгівлі, а на монополію держави.

Буржуазія перебувала на привілейованому становищі. Царизм намагався заохочувати розвиток капіталістичної промисловості, сприяв індустріальному розвитку країни, але робив це в умовах збереження численних кріпосницьких пережитків як в економіці, так і в суспільно-політичному устрої.

Селянство. У середині XIX ст. царський уряд усвідомив, що гальмом у розвитку капіталістичних відносин є прив'язаність селянина до землі і свого поміщика. Гордіїв вузол певною мірою розв'язала аграрна реформа від 19 лютого 1861 року. Саме в цей день російський цар ухвалив низку законодавчих актів, які започаткували процес звільнення селян від кріпосної залежності.

Маніфест про ліквідацію кріпосного права надавав колишнім кріпакам статус „вільного сільського обивателя", але не одразу, а через 2 роки. Впродовж зазначеного терміну вони вважалися тимчасово зобов'язаними. Перебуваючи на цьому становищі, селянин отримував особисту свободу, право викупу своєї садиби, звільнявся від частини оброку. Панщина скорочувалася до 70 днів на рік. Поміщики втрачали право продажу селян, заборонялася передача їх на службу іншим, переселення без їхньої згоди, направлення у виправні заклади.

Механізм виходу селян із кріпосної залежності був закладений Загальним положенням про селян, яке розтлумачувало окремі положення Маніфесту. Першим кроком на цьому шляху повинно бути укладення двосторонньої угоди між поміщиком і селянином під назвою уставна грамота. За допомогою мирового посередника вона мала бути укладена впродовж двох років. У ній визначалися розміри селянських наділів, оброку, панщинних повинностей, тобто процес виходу селянина із кріпосної залежності.

Наділення селян землею проводилося за кількістю ревізьких душ у сім'ї. Жінки землею не наділялися. Селяни в обов'язковому порядку повинні були взяти наданий їм наділ, і тільки через 9 років вони могли від нього відмовитися.

Розміри наділів у губерніях залежали від природних, демографічних, політичних умов. Встановлювалися максимальний і мінімальний душові наділи. Сталося так, що значна частина земельних наділів за розміром була меншою від тієї кількості землі, якою селяни користувалися до реформи.

Крім того, поміщики мали право вимагати обміну не викуплених селянами наділів, якщо там знаходилися корисні копалини або земля необхідна була для певної господарської мети. Лісові насадження селяни токож не отримували.

Реформа передбачила збереження за поміщиками права власності на всю землю, окрім присадибних ділянок селян, яку останні могли викупити разом із польовим наділом. Проте викупити його можна було лише за згодою поміщика.

Оскільки в абсолютній більшості селян коштів на викупну операцію не було, царизм запропонував позику Державного банку. Саме від нього поміщик отримував 75-80% викупної суми, решту 20-25% селянин сплачував сам. Кошти, виплачені банком, селянин мав погасити впродовж 49 років по 6% кожного року. З допомогою викупної операції уряд в черговий раз наживася на селянах. Якщо ринкова вартість всієї викупної селянської землі становила 543 млн. руб.,

то до 1907 року (до відміни викупних платежів) колишні кріпаки заплатили за наділи більше 2 млрд. руб.Реформою 1861 року від кріпосництва звільнялися лише приватновласницькі (поміщицькі) селяни. Порядок виходу із кріпосницької неволі інших категорій залежного селянства врегульовувався окремими законами. їхнє звільнення мало свої особливості:

- двірським селянам надавалася особиста свобода, але без землі і викупнихплатежів. Положення про двірських селян передбачало їх дворічний термін роботина користь поміщика, за що вони отримували продукти харчування, одяг, місце дляпроживання. Лише після цього їм надавався статус „сільських обивателів";

- селяни дрібнопомісних власників могли звільнятися без землі.Дрібнопомісними вважалися поміщики, що мали менш ніж 21 ревізьку душу чоловічої статі й обмежену кількість землі. Кріпосники цієї категорії мали правонаділяти селян наділами, меншими за мінімальний розмір;

- на кріпосних та посесійних робітників також поширювалася чинністьМаніфесту від 19 лютого 1861 року. Вони отримували присадибні і польовіугіддя лише в тому разі, коли користувалися ними до реформи. В іншому разінаділ землі вони не отримували;

- удільні та державні селяни. Перші — звільнялися в 1863 році з дещобільшим наділом, ніж поміщицькі селяни. За державними зберігався дореформе-ний розмір наділу, навіть тоді, коли він був меншим за мінімальний по губернії.В Україні державні селяни становили майже половину загальної кількості селян.

Свої специфічні риси мало проведення реформи на українських землях. Найголовніші з них полягали в наступному:

- для окремих регіонів України царський уряд видав окремі місцеві положення про поземельний устрій поміщицьких селян. Залежно від умов дорефор-меного землекористування Україна поділялася на три місцевості: Південь (Катеринославська. Таврійська, Херсонська, частина Харківської губернії), для якихбуло характерне общинне землекористування; Лівобережжя (Чернігівська, Полтавська, частина Харківської), де переважала подвірна форма господарювання;Правобережна Україна (Київська, Волинська, Подільська губернії) з переважаючим числом поміщиків польського походження та подвірною формоюнадільного користування;

- у зв'язку з високою родючістю земель і значною концентрацією землеробського населення, на Півдні і Лівобережній Україні розміри селянських наділівбули меншими, ніж у середньому по Росії (у південних повітах від 3 до 6,5 десятин*, у лівобережних — від 2 до 5 десятин), однак на Правобережжі наділи булибільшими. Це пояснюється поступками царського уряду після повстання поляків1863 року, яке охопило Правобережну Україну. Якщо на Лівобережжі і ПівдніУкраїни внаслідок реформи селяни втратили 30% землі, то на Правобережжінаділи збільшилися на 18 % порівняно із дореформенними обсягами1;

- на Правобережжі реформа проводилася за відмінною, ніж на Півдні іЛівобережжі процедурою. Надання селянам землі здійснювалося на основі данихтак званої інвентарної реформи 1847-1848 pp. Свого часу вона мала на метізменшити апетити поміщиків та впорядкувати кріпосницькі повинності. Дляцього в кожному маєтку поміщика запроваджувалася інвентарна книга, до якоївписувалися встановлені кріпосником розміри селянських наділів, нормипоміщицьких зобов'язань та інші повинності селян. Тепер, згідно з Маніфестомвід 19 лютого 1861 року та місцевим положенням про поземельний устрій, за селянами закріплювалися угіддя в обсягах, визначених інвентарною книгою.

Таким чином, аграрна реформа 1861 року стала рубежем між феодальним і капіталістичним способами виробництва, сприяла більш інтенсивному розвитку пореформеної Росії загалом і України зокрема.

З часом общинна форма землеволодіння, в більшості губерній Росії і на територіях Лівобережної України, стала гальмувати розвиток аграрних відносин. За рахунок природного приросту кількість населення в сільськогосподарських регіонах збільшувалося, а земельні площі, що належали сільським общинам, або залишалася сталими, або, якщо розширювалися, то в незначних обсягах. Врожайність в розрахунку на одиницю землі з року в рік падала, а поставки товарного хліба зменшувалися через зростання його споживання самими общинниками. Відтак розв'язання аграрної проблеми були покладені на уряд, який очолив П.Столипін.

Правовою підставою столипінської аграрної реформи став указ від 9 листопада 1906 року „Про доповнення деяких постанов діючого закону стосовно селянського землеволодіння та землекористування," який став законом після доопрацювання лише в 1910 році. Реформа передбачала наступні заходи:

По-перше, селяни отримували право вільного виходу із общини. За бажанням селянина землі могли бути зведені в одну ділянку в межах села (відруб), або винесені за його межі (хутір). За роки реформи 24% селян європейської частини Росії вийшли з общини. У Південній та Правобережній Україні показники виявилися значно вищими — 34 % та 51 % відповідно;По-друге, особи, котрі вийшли із общини, мали право збільшувати свої землеволодіння, скориставшись позикою Селянського банку. За 10 років реформ власники маєтків українських губерній, за нашими підрахунками, придбали за посередництва банку 470-500 дес. землі;По-третє, пропонувалося переселення селян на східні окраїни Росії. Політика переселення мала на меті зменшити земельний голод у центрі країни, послабити суперечності між селянами і поміщиками, заселити райони з найнижчою питомою вагою населення.

Таким чином, аграрні реформи 1861 року та Петра Столипіна не тільки внесли новий струмінь в розвиток економіки країни, але й істотно переформатували суспільні відносини. Якщо Маніфест 1861 року урівняв у правах колишніх кріпаків з рештою населення країни, то наслідком столипінських аграрних перетворень стало домінування заможного селянства в соціальній структурі українського села.

Судоустрій та судочинство. З проголошенням 27 березня 1793 року Маніфесту Катерини II про приєднання Правобережжя до Росії на Україні складається судова система зі значними регіональними особливостями. Так, у Південній Україні (Херсонській, Катеринославській, Таврійській, а також Слобідсько-Українській губерніях) вона приводиться у відповідність з існуючою по всій Росії. Тут чинними стали наступні суди:

- земські суди для дворян і вільних селян, що діяли у сільській місцевості;магістрати для міського населення, що користувалося магдебурзьким правом,ратуші для міст, що не мали самоврядних інституцій. Всі вони були становимисудами першої інстанції;

- губернські суди складалися із палати кримінального та цивільного суду,які стали судами другої у справах усіх станів. В першій інстанції, палатою

кримінального суду розглядалися справи про нерухоме майно у різних губерніях, спори про власність у містах.

В кожній губернії існував совісний суд, розрахований на примирення сторін. Він розглядав майнові спори між родичами, а також справи про злочини неповнолітніх та божевільних.

З 1808 року в Росії створюються комерційні суди, в яких розглядалися вексельні справи, про торговельну неплатоспроможність тощо. На території України такий суд існував в Одесі.

На Правобережжі (Київська, Волинська, Подільська губернії) з 1796 року поновлюється польське судочинство, що спиралося на литовсько-польське законодавство. Відновлювалася діяльність повітових судів, (земських, гродських, цідкоморських ), магістратських і ратушних.

Апеляційною інституцією для вищезазначених судів Правобережної України був Головний суд. Складався із двох департаментів — з цивільних і кримінальних справ.

На Лівобережжі (Полтавська і Чернігівська губернії) структура була тотожною до судової системи Правобережної України. У Чернігові працював Генеральний суд, що також складався із двох департаментів. Кожен з них був укомплектований генеральним суддею, двома радниками, п'ятьма заступниками, що обиралися зі складу дворян терміном на 3 роки.

Вищою судовою інстанцією для всіх судів був Сенат. Проміжною ланкою між ними був губернатор. Всі кримінальні справи з губерній направлялися йому на ознайомлення. В разі розходження думки губернатора з вироком суду справа направлялася до Сенату.

З початком 1830-х років особливості судової системи України поступово нівелюються. До середини 40-х років XIX ст. вона приводиться у відповідність з діючою у інших російських губерніях. Відмінність полягала в тому, що на Україні судді призначалися, а в Росії обиралися. Царськими указами 1828 і 1829 років у судах Правобережної України запроваджується російська мова. Повна уніфікація судоустрою і судочинства була досягнута лише з проведенням судової реформи 1864 року.

Після тривалої підготовки у 1864 році був затверджений пакет документів, які й склали в цілому судову реформу. Запроваджувалися нові принципи судочинства та процесу. А саме:

- незалежність суду, відокремленість його від адміністрації;

- створення безстанового суду;

- рівність усіх перед судом;

- запровадження інституту присяжних засідателів; запровадження прокурорського нагляду; усність, гласність, публічність судових засідань; забезпечення рівності сторін;

змагальність процесу; презумпція невинуватості.

Схема 7. Судова система за реформою 1864 року.

Реформою передбачалося створення (див. схему 7) місцевих і загальних судів. До місцевих судів належали мирові судді і зЧзди мирових суддів. Діяли за формулою: один суддя на одну судову дільницю. Мировий суддя обирався на З роки повітовими земськими зборами, а у великих містах — міськими думами. Обраних кандидатів затверджував Сенат. Мирові судді мали право розглядати справи про дрібні злочини і проступки, за які передбачалися покарання у вигляді зауваження, попередження, штрафу до 300 рублів, арешту до 6 місяців або ув'язнення до 1 року. Із категорії цивільних їм були підсудні справи із сумою

позову, що не перевищувала 500 рублів. Справи розглядалися однією особою. Розслідування за кримінальними справами проводилося поліцією.

Кандидат на мирового суддю повинен був мати високий майновий ценз, досягти 25-літнього віку, мати освіту або стаж роботи на певних посадах. Раніше засуджені до участі у виборах не допускалися.

Мирові судді поділялися на дільничих і почесних мирових суддів. До останніх належали ті, хто безоплатно виконував судові функції.

Апеляційною інстанцією для мирових суддів був з'їзд мирових суддів, який територіально відповідав мировому округу. З'їзд складався з усіх дільничих і деяких почесних мирових суддів. На засіданнях розглядалися протести на рішення чи вироки мирових суддів.

До загальних судів відносилися окружні суди і судові палати.

Окружні суди — це суди першої інстанції, які запроваджувалися для кількох повітів чи однієї губернії, становлячи судовий округ. Суди складалися з двох відділень — кримінального і цивільного. Кримінальне відділення поділялося на коронний суд і суд присяжних засідателів. Участь присяжних дозволялася лише з кримінальних справ.

Кандидати у присяжні засідателі відбиралися спеціальними комісіями і затверджувалися губернатором. Закон визначав, що присяжними не мали бути працівники суду, прокуратури, поліції, робітники, вчителі, священики. Із селян до списків кандидатів могли потрапити лише волосний староста, сільський староста і члени волосних судів.

Присяжні засідателі повинні були об'єктивно оцінити факти і обставини справи, на підставі яких виносився вердикт. В разі визнання невинуватості, підсудний виправдовувався і звільнявся з-під арешту. Рішення суду з участю присяжних засідателів вважалося остаточним і оскарженню не підлягало.

Окружним судам були підсудні всі (за деякими винятками) кримінальні справи, вилучені із відання мирових судів, а також цивільні, в яких сума позову становила більше 500 рублів.

Для проведення попереднього слідства за кримінальними злочинами, при окружних судах створювалося відділення судових слідчих, які діяли в тісному контакті з поліцією. Судовий слідчий міг видавати поліції окремі доручення.

Друга інстанція — судова палата, одна на кілька губерній. Вона складалися з двох департаментів — цивільного і кримінального. Голови і члени судових палат призначалися імператором за поданням міністра юстиції.

До відання судових палат відносили справи про державні, посадові злочини, деякі злочини проти віри. Дізнання за державними злочинами провадилося жандармерією, попереднє розслідування за іншими справами — одним із членів судової палати. Членами суду могли бути лише особи, які мали 3-річний досвід роботи в судових органах, а головою суду — лише особа з вищою освітою.

Вищим судовим органом був Сенат— орган, який формувався за указом імператора. Він вважався верховним касаційним судом для всіх судових установ.

Водночас з новою системою судоустрою продовжували діяти станові суди для духовенства, військових, селян. Існував Верховний суд, який розглядав справи щодо вищих цивільних посадових осіб, генералітету, придворної аристократії.

Судова реформа 1864 року виписала права прокуратури. На неї покладалися обов'язки з нагляду за діяльністю судових установ, слідством, місцями позбавлення волі, підтримка обвинувачення в суді.

Створювалася адвокатура. Вона була незалежною від суду і прокуратури, виконувала функції захисту звинувачених у суді з кримінальних справ або представляла інтереси сторін у цивільному процесі. Адвокати називалися повіреними.

Запроваджувався нотаріат. Нотаріальні контори дозволялося відкривати лише в губернських і повітових центрах. Вони отримали право посвідчувати документи і оформляти угоди.

Реформування судової системи на Україні мало свої особливості:

- порівняно з іншими регіонами Російської імперії, значно повільніше запроваджувалися зміни Це призвело до того, що судова реформа в губерніях України відбувалася майже одночасно з контреформаторськими заходами, які скасовували частину її новаторських положень;

- передбачені реформою загальні суди створювалися лише в південних губерніях та на Полтавщині. В інших губерніях України дозволялося створюватилише місцеві суди. При цьому увесь склад мирових суддів Правобережної України не обирався, а призначався міністром юстиції.

Судова реформа виявилася найбільш успішною з погляду ефективності проведених змін. Проте вона не завершила процес перебудови суспільно-політичного життя країни. Впродовж 1860-1870 років було проведено низку інших реформ, зокрема, військову, шкільну, фінансову, цензурну.

Джерела права. Діючими джерелами права на Україні XIX ст. були:

- звичаєве право; магдебурзьке право; IIIЛитовський статут;

- „Зібрання малоросійських прав" 1807 року— кодифікований збірникнорм цивільного права, що діяли на початку XIX століття у Чернігівській і Полтавській губерніях. Офіційно збірник не був затверджений;

- „Повне зібрання законів Російської імперії" 1830 року включало 40 томівзаконів (30 тис. 920 актів) і 6 томів додатків (покажчики, книги креслень та малюнків). Охоплює законодавство з 1649 по 1825 роки;

- „Звід законів Російської імперії" 1835 року, до якого увійшло 15 томівдіючого законодавства. Систематизований за галузями права (10-й том—цивільне право, 15-й — кримінальне, 1-й — шлюбно-сімейне).

- „Уложення про покарання кримінальні і виправні" 1846 року з редакціями 1866 і 1885 років. Встановлювало форми вини, стадії здійснення злочину, види співучасті, обставини, що обтяжували чи зменшували вину. Збережено тілесні покарання, від яких звільнялися лише представники привілейованихверств;

- фабричне законодавство— низка законодавчих актів, які регулювалиправовідносини власників підприємств і найманих робітників. На Україну булипоширені зі значним запізненням. Законодавством визначалася тривалість робочого дня, заборонялося використання жіночої робочої сили на підприємствах тау нічну зміну;

- Зібрання узаконень і розпоряджень уряду видавалися двічі на тиждень. Вних містилися маніфести, укази Сенату, постанови, що мали силу закону іпідлягали пізніше внесенню в Повне зібрання законів;

- окремі постанови Сенату. Затверджені імператором мали силу закону.Головна мета — втягнути Україну в орбіту російського законодавства, остаточно ліквідувати особливості українського національного права.

Кримінальне право. Норми кримінального права України другої половини XIX століття регулювалися т. XV Зводу законів Російської імперії та „Уложен-ням про покарання кримінальні і виправні" 1846 року з редакціями 1866 і 1885 років.

Серед злочинів виділялися:

- злочини проти віри, до яких відносилися: богохульство; єресь; перехідправославного до іншої віри; безчинство в церкві тощо. Нерідко за здійсненняданого виду злочину передбачалося заслання на поселення до Сибіру;

- злочини проти держави. Замах чи навіть намір позбавити влади царя абоздійснити насильницькі дії проти членів імператорської родини передбачали

смертну кару з позбавленням усіх прав стану. Розповсюдження письмової чи друкованої літератури з мстою підняти бунт тягнули за собою каторжні роботи на строк від 8 до 10 років, а для осіб, не звільнених від тілесних покарань, додатково призначалися 50-60 ударів батогом і клеймування;

- злочини проти порядку управління. До таких передусім відносилися: організований виступ робітників проти власника чи управляючого підприємством; повстання кріпаків проти поміщиків. Обидва склади прирівнювалися до злочину проти влади і передбачали покарання у вигляді смертної кари. Будь-яка непокора кріпака своєму пану чи скарга на нього могла закінчитися для непокірного 50-ма ударами різок;

- злочинами проти особи вважалися різноманітні вбивства, тілесні ушкодження, образа честі, дуель, погрози тощо. Серед особливо небезпечних виділялися: вбивство батьків чи одного із них; священика під час здійснення служби; групове вбивство; вбивство з корисливою метою тощо. Для винних у їх здійсненні передбачалися каторжні роботи на строк від 15 до 20 років, а також позбавлення всіх прав стану.

- майнові злочини. Насильницьке заволодіння нерухомим майном, здійснене озброєними людьми, каралося засланням до Сибіру. Винні за вчинення розбійного нападу, пограбування мали відповідати каторжними роботами на різноманітні терміни або довічно.

Система покарань була надзвичайно складною. Покарання поділялися на дві частини: кримінальні і виправні. До перших належали:

- позбавлення усіх прав стану в поєднанні зі смертною карою або із висилкою на каторжні роботи до Сибіру або Кавказу. Позбавлення усіх прав стану означало втрату всіх привілеїв, пов'язаних із належністю особи до певного стану,припинення шлюбних відносин, втрату права власності, яке переходило до спадкоємців, позбавлення батьківських прав;

- клеймування засуджених до каторжних робіт;

- тілесні покарання для осіб, від них не звільнених.До виправних покарань відносилися:

- догана;

- штрафи;

- арешт;

- ув'язнення;

- передача на службу у виправні арештантські роти тощо. Як бачимо, система покарань була надзвичайно жорстокою і вибірковою для привілейованихверств суспільства. Так, дворяни, священики, купці, поміщики звільнялися відтілесних покарань. Лише новою редакцією „Уложення про покараннякримінальні та виправні" тілесні покарання були скасовані, за винятком селян,рішення по яких ухвалював волосний суд.

Цивільне право. Звід законів Російської імперії вперше дав визначення права власності як права „володіти, користуватися і розпоряджатися майном вічно і потомствено". Найважливіша ознака права власності полягала саме в поєднанні володіння, користування і розпорядження. Цивільне право того часу розрізняло повне право власності і неповне, коли був відсутній хоч один із названих компонентів.

Речі поділялися на рухомі та нерухомі, родові та придбані, подільні та неподільні, споживчі та неспоживчі, вилучені з обігу та невилучені. Власник землі мав повне право розпоряджатися нею. Проте на Правобережній Україні поку-пець-росіянин мав привілеї порівняно з представниками інших національностей.

Значне місце приділялося зобов'язальному праву. Договори укладалися як письмово, так і усно, але для таких їх видів, як позика, дарування, поклажі угоди укладалися тільки в письмовій формі. Будь-який договір, „правильно складений", підлягав беззастережному виконанню. Закон передбачав наступні способи забезпечення його виконання:

- поручництво;

- неустойка;

- завдаток;

- застава рухомого та нерухомого майна.

Серед численних видів договорів найважливішими були:

- договір обміну. Обмін нерухомого майна заборонявся, крім окремих випадків. Рухоме майно можна було обмінювати без обмежень;

- договір запродажу полягав у тому, що одна зі сторін зобов'язувалася дообумовленого терміну продати рухоме чи нерухоме майно. У договорі вказувалася ціна товару, а також сума неустойки;

- договір оренди міг укладатися на термін не більший 12 років. Договіроренди нерухомого майна укладався у письмовій формі, рухомого—дозволялосяукладати усно;

- договір постачання і підряду розглядався законодавцем як один вид договору;

- договір позики. Відсоток від позиченої суми не міг перевищувати 6%річних;

- договір товариства — договір окремих осіб, які об'єднувалися в одну організацію.

Успадкування здійснювалося як за заповітом, так і за законом. Заповіт укладався особою „при здоровому глузді і твердій памяті", що досягла 21-річного віку.

За відсутності заповіту майно переходило до спадкоємців за законом. Ними були як сини, так і дочки, однак перевага надавалася першим. Дочки при живих братах отримували 1/14 частину нерухомого майна і 1/8 частину рухомого. Материнська спадщина ділилася порівну. За звичаєвим правом хату отримував син. В разі, коли хтось із синів перебував на службі в армії, хата з двором діставалася йому.

Якщо подружжя було бездітним, то у випадку смерті одного із них інший отримував 1/7 частину нерухомого і 1/4 частину рухомого майна.

Шлюбно-сімейне право визнавало суб'єктом шлюбних відносин чоловіка з 18 і жінку з 16 років. Особам, що досягли 80 років, вступати до шлюбу заборонялося. Не дозволявся шлюб між християнами і представниками інших вірувань, четвертий шлюб, а також новий без розірвання попереднього.

Законним вважався лише церковний шлюб. Розлучення дозволялося з дозволу церкви лише в кількох випадках. Дружина перебувала в залежному від чоловіка становищі. ,Дружина зобов'язана підкорятися своєму чоловікові як главі сім'ї, мати до нього пошану, любов і необмежену вдячність ", — йшлося в Зводі Законів Російської імперії. Щоправда, у майнових відносинах подружжя було незалежним один від одного, могли розпоряджатися своїм майном на свій розсуд.

Діти поділялися на законнонароджених і народжених поза шлюбом. Останні не мали права на прізвище батька та на успадкування його майна.

Додатки

Питання Чи ставили політичні партії Наддніпрянщини на початку XX ст. питання про незалежність та соборність українских земель?

Відповідь На початку XX ст. в Наддніпрянській Україні з'явилися Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) на чолі з мистецтвознавцем

Д.Антоновичем та письменником В.Винниченком, Товариство Українських По-

ступовців (ТУП) на чолі з істориком М.Грушевським, публіцистом С.Єфремовим, які виступали за надання українцям певних автономних прав, насамперед у культурологічній справі. Програмні документи партій не містять положень про незалежність українських земель.

Питання Чи діяло на українських землях після ліквідації Гетьманщини магдебурзьке право?

Відповідь У зв'язку з ліквідацією Росією автономії Української Гетьманської держави в кінці XVIII століття магдебурзьке право в містах почало різко занепадати. Царським указом 1831 року самоуправління в містах України було скасоване. У Києві проіснувало до 1834 року.

<< | >>
Источник: П.П. ЗАХАРЧЕНКО, О.В. КУЗЬМИНЕЦЬ. ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА УКРАЇНИ. 2005

Еще по теме Модуль №5.2 Суспільно-політичний лад і право України у складі Російської імперії (кін. XVIII — поч. XX ст.):

  1. МОДУЛЬ №5. 1. Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях у період австрійського та австро-угорського панування (1772-1918 pp.)
  2. Модуль № 4.2 Українська гетьманська держава (Військо Запорізьке):державний лад, суспільний устрій та право (середина XVII ст. — кінець XVIII ст.)
  3. МОДУЛЬ №3. 1. Велике князівство Литовське: державний лад, суспільний устрій та право (др. пол. XIV — XVI ст.)
  4. Модуль №3.2. Політико-правове становище українських земель у складі Королівства Польського та Речі Посполитої Польської (XIY — XVIII ст.)
  5. МОДУЛЬ №4. 1. Запорізька Січ, її політичний устрій та право (кінець XV ст. — середина XVII ст.)
  6. МОДУЛЬ №1. Перші державні утворення і право на території нинішньої України (середина І тис. до н.е. — V ст. н.е.)
  7. МОДУЛЬ № 8 Державність та право незалежної України
  8. МОДУЛЬ №2. Формування Руської держави та її права. Особливості політичного розвитку Галицько-Волинської держави (VI ст. — пер. пол. XIV ст.)
  9. МОДУЛЬ № 7 1. Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР) у складі Союзу Радянських Соціалістичних Республік (1917 — 1991 pp.)
  10. Стаття 414. Неприпустимість участі посадових осіб митної служби України у політичних партіях
  11. Стаття 93. Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України.
  12. Модуль №7.1 Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР) у складі Союзу Радянських Соціалістичних Республік (1917 — 1991 pp.)
  13. 2. Особливості правового положення податкової міліції в в складі ДПА України. ДПА України правові основи організації роботи податкової міліції.
  14. Стаття 95. Бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженогорозподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.