Модуль №3.2. Політико-правове становище українських земель у складі Королівства Польського та Речі Посполитої Польської (XIY — XVIII ст.)

Хронологія подій. На початку XIV ст. у Польщі відбувається процес централізації польських земель. Незворотних обертів об'єднавчі тенденції набирають за часів князювання Казимира НІ (1333-1370 pp.).

Скориставшись із внутрішніх чвар у Литві, 1430 року Польща поширює свою владу на Західне Поділля із центром у Кам'янці. Водночас Чернігівщина, Новгород-Сіверщина й Стародубщина потрапили під владу Московського царства, Північною Буковиною оволоділа Угорщина. У 1359 році ця територія опинилася під владою Молдавії, а в середині XVI ст. Північна Буковина разом з Молдавією потрапили до складу Туреччини.

З кінця XIV ст. впродовж наступних майже 200 років долю більшості українських земель визначав політичний курс Польщі і Литви, спрямований на обопільне зближення.Результатом тривалого руху назустріч один одному стало ухвалення на Люблінському сеймі 1569 року унії, яка юридично оформила об'єднання Польщі

і Литви в одну державу — Річ Посполиту (Республіку). Основними умовами, на яких відбулося об'єднання, були:

-очолює Річ Посполиту стас король, що обирається на спільному сеймі представників Польщі і Литви;

- при коронуванні король присягав на вірність обом народам;

- підтверджувалися всі права і вольності шляхти та привілеї окремих осіб;

- укладені до унії міжнародні договори обох країн денонсувалися, якщо вони були спрямовані проти однієї із договірних сторін;

- запроваджувалася спільна монета;

- узаконювалося право набувати землі для польської шляхти в Литві і длялитовської в Польщі.

Після злиття двох держав в одну Велике князівство Литовське не втратило повністю своєї самостійності.

Державний устрій. Система державної влади та управління у своєму розвитку пройшли кілька етапів, а саме:

I етап охопив період з другої половини XIV ст. до першої пол. XV ст. У цейчас Польща являла собою своєрідну станово-представницьку монархію на чолі зкоролем та однопалатним парламентом. До його складу входила королівська рада(магнати та католицькі священики), а також представники від шляхти;

II етап — друга пол. XV ст. -1572 рік — період ранньофеодальної республіки на чолі з королем. У 1476 році була створена окрема шляхетська палата, що

отримала назву посольської зборні.8 З цього часу вальний (загальний) сейм складається з двох палат — сената і посольської зборні. Король став носієм виконавчої і до певної міри законодавчої влади. Він входив до складу сенату, був його головою. У разі відсутності короля на засіданні, ухвали та рішення сейму визнавалися неправомірними.

На III етапі (1572-1791 pp.) відбулося різке послаблення королівської влади. Змінилася форма правління в Речі Посполитій. Вона продовжує залишатися республікою, але влада монарха вже не передається в спадок. Він обирається на елекційному сеймі, що проводився на полі, неподалік від Варшави.

Державний устрій Речі Посполитої в основному сформувався у перші роки її існування.

Приймаючи польську корону, Генріх Валуа зобов'язався не вирішувати питань війни і миру, не скликати народного ополчення ("посполитого рушіння") без згоди сенату, мати при собі постійну раду із 16 сенаторів, кожні два роки скликати сейм, тривалість якого обмежувалася шістьма тижнями. Король мав забезпечувати територіальну цілісність Речі Посполитої, домагатися повернення втрачених польських земель. В разі невиконання взятих на себе зобов'язань, шляхта мала право відмовитися від покори королю.

Отже, внаслідок Люблінської унії 1569 року та Генрікових артикулів 1572 року верховна влада передавалася спільному литовсько-польському коронному сейму. Як вказують польські правові джерела, сейм Речі Посполитої складався з трьох компонентів:

а) король. В Речі Посполитій королю належала виконавча влада. Без затвердження короля жоден закон не діяв. Кандидатами на польський престол могли бути особи, що належали до родової польської знаті, католики, знайомі з вітчизняним правом. Маєтності короля проголошувалися недоторканними.

б) сенат. Члени сенату призначалися королем довічно. До сенату входилиримо-католицькі священики, державні чиновники вищого рангу. Після Люблін-

ської унії кількість сенаторів стабілізувалася— 140 осіб. Першим сенатором вважався глава польської католицької церкви.

Сенат скликався королем одночасно з посольською зборнею, але засідання проводилися окремо. До компетенції сенату належало: розгляд проектів нормативних актів, ухвалених посольською зборнею; обговорення питань зовнішньої політики; участь у розгляді справ у сеймових судах під головуванням короля.

в) посольська зборня. До її складу входили 170 депутатів— послів від земської шляхти. Вона обговорювала внесені королем проекти законів, ухвалювала рішення з окремих спорів. Після закінчення роботи сейму посли звітували на повітових сеймиках, які їх обрали до коронного сейму.

Усі питання в нижній палаті вального сейму ухвалювалися одностайно. Достатньо було одному делегату проголосувати проти, щоб зірвати ухвалення будь-якого рішення. Це правило отримало назву "liberum veto" (вільна заборона). Зловживання правом veto інколи призводило до того, що сейми не могли розпочати свою роботу. Зазначимо, що в сенаті принцип одностайності не застосовувався, тому що король мав вирішальний голос.