Модуль № 5.1

Хронологія подій. Галичина увійшла до складу Австрії внаслідок першого поділу Речі Посполитої 1772 року. Австрійський уряд штучно об'єднав Західну і Східну Галичину, населених у більшості своїй відповідно поляками і українцями в один адміністративний округ під назвою — Королівство Галичини і Лодомерії.

До складу Австрії входив також Тернопільський округ за винятком Хотинського повіту, що з 1812 року був переданий Росії.

Північна Буковина (нинішня Чернівецька область) перейшла під австрійську владу внаслідок Кючук-Кайнарджийського мирного договору 1774 року між Росією та Туреччиною.

Таким чином, наприкінці XVIII ст. майже усі західноукраїнські землі потрапили під владу Австрії. З 1867 року Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську. До австрійської частини монархії увійшли Галичина і Буковина, до Угорської — Закарпаття.

Державний устрій. Австрія XVII — першої пол. XIX ст. — це типова монархія, влада в якій зосереджувалася в руках спадкового імператора. Королівство Галичини і Лодомерії очолював призначений імператором губернатор. До буржуазно-демократичної революції 1848 року губернатори призначалися виключно із числа австрійців. Королівство поділялося на округи (циркули) на чолі з окружними старостами.

З метою створення видимості політики освіченого абсолютизму у Галичині 1775 року створюється становий сейм, який на ділі жодним чином не обмежував абсолютну владу монарха.

Після хвилі революційних виступів, що прокотилися по всій Австрійській імперії, у 1848 році в Галичині було скасовано кріпосне право. Аграрна реформа в сільському господарстві включала в себе кілька основних положень.

Після створення Австро-Угорської імперії кожна з двох держав продовжувала мати свій двопалатний парламент — в Австрії він називався Рейхсрат (Державна Рада), а в Угорщині — Сейм. Спільного законодавчого органу затверджено не було. Увесь апарат управління частини держави діяв незалежно від іншої.

Централізувала державу особа австрійського імператора, що одночасно носила титул угорського короля. Ухвалені австрійським рейхсратом чи угорським сеймом рішення потребували обов'язкового підпису імператора. Він представляв країну на зовнішній арені, призначав і відправляв уряди у відставку був головнокомандувачем збройних сил імперії. Фактично особа монарха була недоторканною, він не відповідав ні перед Сеймом, ні перед Державною Радою.

Ради міністрів, окремо в Австрії і Угорщині, були вищими органами виконавчої влади. Прем'єр-міністри і члени уряду формально відповідали перед парламентом, а фактично тільки перед імператором. Раді міністрів підпорядковувалася крайова влада. У Галичині і в інших чотирнадцяти провінціях Австрії призначався намісник, а на Буковині — крайовий президент.

Адміністративно-територіальні перетворення 1860-х років не обійшли також і місцеве управління. Уся територія Галичини була поділена на 74 повіти, які очолювали начальники повітів. На Буковині також запроваджувалася повітова система місцевого управління.

Закарпаття, перебуваючи у складі Угорщини, не виділялося в окремий коронний край. Основними територіальними одиницями Угорщини були жупи (області) і комітати. Із 71 жупи Угорщини 4 перебували на території Закарпаття. В свою чергу кожна жупа поділялася на комітати управління, до яких входило близько 30 осіб чиновницького складу. Органами крайового самоуправління були крайові сейми в Галичині та Буковині.

Сільське управління здійснювалося автономно, але з мінімальними повноваженнями.

Судова система проголошувалася незалежною від органів державної адміністрації. Судді призначалися імператором на довічний термін. Без особистої згоди суддю не можна було перевести на іншу посаду. Найвищою судовою інстанцією в Австрії став Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні.

Для всієї Галичини існували спільні органи державного управління. Виняток становили тільки судові установи. Для переважно польського населення Західної Галичини діяв Вищий крайовий суд у Кракові, для численного українського населення Східної Галичини — ідентичний суд у Львові.

Суспільний лад. На найвищому щаблі суспільної ієрархії перебували поміщики, великі торгівці, духовенство. Дискримінації некатолицьких конфесій було покладено край цісарським патентом у 1781 році, згідно з яким католицьку, греко-католицьку та протестантську церкви було урівняно в правах.

У найбільш залежному становищі перебувало сільське населення. Щоправда, у 1780-х роках цісарем Иосифом II було видано ряд патентів, спрямованих на поліпшення становища селянства. Так, у 1782 році селянам надавалися певні права на вільне обрання професії, передачу майна у спадщину, вільне переселення, вибору дружини чи чоловіка тощо. У 1786 році панщина на селі була обмежена трьома днями на тиждень, або 156 днів на рік. Селянину дозволялося звертатися зі скаргою на господаря до суду.

Ліберальні реформи раптово припинилися зі смертю Иосифа II. Поміщики кинулися повертати втрачені права на селян, посилювати гніт і експлуатацію. За кілька десятиліть селяни повернулися в повну адміністративну залежність від своїх господарів.

Ліквідація кріпацтва в Австрійській імперії у 1848 році не виправдала всіх селянських сподівань. Під час роздачі наділів у поміщиків опинилася найродю-чіші землі, їм прирізали частину селянських угідь. 44% земельних площ Галичини, 54% — Буковини і 70% — Закарпаття перейшло до рук поміщиків.

І все ж аграрна реформа 1848 року стимулювала розвиток капіталізму як у промисловості, так і в сільському господарстві. Все вагомішою ставала роль

промислової, банківської, сільської буржуазії, все інтенсивніше формувався робітничий клас як в Австрії загалом, так і на західноукраїнських землях зокрема.

Джерела права. З приєднанням Галичини в кінці XVIII ст. до Австрійської імперії розпочався процес заміни польського права на австрійське. Та лише на початку XIX ст. австрійська правова система на західноукраїнських землях стала

панівною.

Характерною особливістю нагромадження нормативно-правового матеріалу в Австрійській імперії була його найперша апробація на галицьких землях. Лише після вдалого завершення експерименту той чи інший закон або кодифікований збірник мав шанси бути запровадженим в інших регіонах „клаптикової" монархії.

У Галичині пройшов перевірку цивільний кодекс, що набрав чинності у 1797 році. Удосконалений, він у 1812 році був поширений на всю територію держави і діяв з деякими змінами у Галичині до 1933 року.

Паралельно проводилася робота над підготовкою цивільно-процесуального кодексу. В Галичині він набув чинності з 1782 року. Щоправда, згодом він був доопрацьований, а з 1807 року став діяти на Східній Галичині під назвою Галицького цивільно-процесуального кодексу. Судова практика використовувала кодекс до кінця XIX ст. У 1898 році набрав чинності новий цивільно-процесуальний кодекс Австро-Угорської імперії. Його відмінною рисою стало впровадження в цивільний процес буржуазно-демократичних принципів судочинства: усності, гласності, змагальності.

Кримінальне право і процес також пройшли тривалий період своєї систематизації.

Впроваджений у 1787 році новий кримінальний кодекс під назвою Йосифіна вперше поділив злочинні дії на карні злочини, що розглядалися судами, і поліцейські проступки (незначні правопорушення), що передавалися на розгляд адміністративних органів. Характерна особливість збірника полягала в тому, що в ньому як вид покарання не застосовувалася смертна кара.

Пройшовши апробацію у Східній Галичині, у 1803 році вступив в дію на всій території Австрії новий кодекс кримінального права (скорочено Франціш-кана). Він складався із двох частин: перша — про злочини, друга — про норми

процесуального права. Із змінами, внесеними у 1852 році, Францішкана діяла на Галичині до 1932 року.

Децентралізований характер Австро-Угорської монархії відобразився і на її правовій системі. Кримінальний кодекс 1803 року зі змінами 1852 року територіально охоплював австрійські провінції, в тому числі Галичину і Буковину. На Закарпатті 1879 року вступив в дію Угорський кримінальний кодекс. Цивільно-правові відносини аж до розпаду Австро-Угорської імперії 1918 року так і не дочекалися своєї систематизації.