МАТЕРІАЛИ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ

Вітчизняна наука про виникнення Руської держави. Сучасні дослідники обстоюють думку, що Руська держава у своєму формуванні пройшла кілька етапів. Вихідним пунктом утворення державності були племінні об'єднання східного слов'янства.

державності.

Другим етапом формування держави стало виникнення ранньодержавних об'єднань у дніпровських та ільменських слов'ян, відповідно з центрами у Києві та Новгороді. Консолідація кожного з них відбувалася в різних політичних умовах. У кінці VIII — на початку IX ст. на Подніпров'ї, раніше за інші східнослов'янські землі, складається утворення з виразними ознаками державності. Первісним територіально-політичним ядром "Руської землі" було полянське племінне князівство на чолі з місцевою правлячою династією. Єдність території

князівства базувалася вже не на родоплемінній спільності, а на політичній. "Руська земля" була самодостатнім утворенням державного типу.

Важливим кроком на шляху розширення кордонів "Руської землі" стало об'єднання новгородських і київських земель. Його здійснив у 882 році князь Олег із династії Рюриковичів, підступно знищивши місцевих правителів і захопивши Київ. Політичний переворот та зміна правлячих династій сприяла розвитку об'єднавчих процесів. Київ був проголошений "матір'ю градів руських", а його влада поширилася далеко на північ, включивши в свою орбіту як слов'янські, так і не слов'янські племена і народності.

За формою правління Руську державу відносять до монархії. Великий князь був старшим (сюзереном) стосовно місцевих князів (васалів). Він володів найбільшим і наймогутнішим князівством — Київським, тому й носив титул Великого князя Київського. Взаємини з іншими князями врегульовувалися договорами, в яких, з одного боку, визначалися права і обов'язки великого князя, а з іншого — його васалів.

У зв'язку з тим, що впродовж усього періоду існування єдиної Руської держави рівень повноважень центральних інститутів влади не був сталим, розглянемо кожен із них окремо (див. схему 1):

- Великий князь Київський очолював державу. На стадії її формування функції князя полягали головним чином в організації збройних сил, командуванні ними, збиранні данини, налагодженні зовнішньої торгівлі. У цей час утво-

рюсться князівський домен (маєток із землями та обслугою), в якому князі змушені були вести господарство на зразок бояр. Пізніше його діяльність ускладнюється, а функції розширюються. У великого князя зосереджуються законодавчі (прийняття законів), виконавчі (призначення та контроль за органами місцевої влади), судові (здійснення верховного правосуддя) функції.

- Рада при князі — дорадчий орган князя. До нього входили дружинники,бояри, духовенство. Разом з князем розглядалися питання зовнішньої політики,укладення союзів, видання нових законів;

- віче — збори жителів міста та приміської округи чоловічої статі з метоювирішення найважливіших питань внутрішнього життя. Скликалися з ініціативикнязя, правлячої верхівки чи народу;

- князівські з'їзди — орган державної влади, що вийшов на провідне місцев період розпаду Київської Русі (кінець XI — поч. XII ст.). З'"їзди мали загальнодержавний характер, на них збиралися князі, бояри, інколи церковна знать. Вонивирішували питання припинення міжусобних воєн, організації опору зовнішнімворогам, ухвалювали нові закони.

Місцеві органи влади. Повноважними представниками князівської влади на місцях були посадники у містах і волостелі у сільській місцевості.

У Руській державі склалися наступні соціальні групи, які умовно можна поділити на: 1) аристократичну верхівку, до якої входили київські князі, місцеві (удільні) князі, бояри, дружинники, священики; 2) вільних общинників; 3) напівзалежне населення (смерди, рядовичі, закупи); 4) залежне населення (холопи челядь) тощо.

а) князі київські— перебували на вершині влади у Х-ХІІІ ст.. Великий Київський князь був не тільки верховним правителем країни, землі чи волості, але й володарем міста, розпорядником усього місцевого життя. Йому належало право розподілу і перерозподілу земельного фонду, контролю за державними податками;

б) місцеві (удільні) князі — це переважно представники київської князівської династії, що перебували у васальній залежності від Великого князя. Місцевікнязі очолювали адміністрацію, військо, здійснювали судочинство в уділі самостійно чи через своїх уповноважених тіунів;

в) бояри — це великі землевласники. Наявність великої власності була передумовою для того, щоб стати боярином. Виникли із основного ядра родовихстарійшин;

г) дружинники. Спочатку військові, згодом стали отримувати від князя землю, осідати на ній і зливатися з боярством;

д) священики поділялися на "білих", тобто парафіяльних священиків, котріне давали обітниці не вступати до шлюбу (целібат), та "чорних" — ченців, з якихобиралися вищі духовні владики. Вони проживали в монастирях.

До категорії вільних общинників або (люди) належали як сільський, так і міський елемент — ремісники, купці.

До напівзалежного населення належали:

а) смерди, тобто основна група сільського населення, що мала свій будинок,вела власне господарство, мала в користуванні ділянку землі. Вони були зобов'язані сплачувати податки, але не були особисто прикріплені до землі;

б) рядовичі — особи, які перебували у тимчасовій економічній чи особистійзалежності внаслідок укладення договору — "ряду";

в) закупи — це одна із категорій рядовичів, що на умовах особистої заставибрала в борг "купу", тобто позику грошима. Закуп працював лише на полі господаря і не мав права його покинути доти, поки не повертав борг. Якщо він цьогоне робив — перетворювався на раба.

Окремо виділяється група осіб, яка перебувала під патронатом церкви.

а) задушні люди — холопи, яких господар за заповітом відпустив на свободу;

б) прощеники — колись вільні люди, що стали холопами, а потім господарем були прощені;

в) ізгої— вихідці із різних соціальних груп, які з одного стану вийшли, а доіншого не потрапили.

У князівських та боярських господарствах мешкали і працювали вотчинні ремісники. їхнє життя "Руська правда" оцінює у 12 гривень.

У найбільш пригнобленому становищі перебувало повністю залежне населення, яке поділялося на дві категорії:

а) холопи — це люди, які ставали невільниками внаслідок скоєного злочину, неповернення боргу, самопродажу, одруження на рабині. Холопами такожставали закупи-утікачі;

б) челядь — особи, що потрапили в рабство внаслідок полону. Також булиабсолютно безправні.

Джерела права. Ними в Київській Русі були як звичай, так і закон. Найдавнішим джерелом права будь-якого народу, у тому числі й українського, був звичай. У IX ст. він набув значення неписаної правової норми. У цей час звичаєве право позначалося такими староруськими термінами як "правда", "покон", "закон". Неписане звичаєве право знайшло своє місце у перших актах князівського законодавства, які скоріше фіксували звичаєві норми, ніж створювали нові.

Першою писаною збіркою права, яка, на жаль, не дійшла до нас, був "Устав і закон руський". На його існування вказує згадка, що міститься у статті 6 русько-візантійського договору 945 року.

Писані норми права на Русі зустрічаються також у формі договорів. В історичних та правових пам'ятках того часу вони мають назву "миру", "ряду". Відомі наступні договори:

- договір князя з народом. Укладався в разі обрання князя на віче або в разі самовільного захоплення князівського столу. В період становлення держави(IX — XI ст.) укладалися як усно, так і письмово. З XII ст. договори стали оформлятися лише в письмовій формі. У них зазначалися умови, на яких князь мавздійснювати свою владу.

- міжкнязівські договори. Відомі з XII ст., мали на меті запобігти чи припинити міжусобні війни, розв'язати існуючі суперечності. Зазвичай називалися

"хрестовими грамотами";

- договори Русі з Візантією 911, 945, 971 років. В історико-правовій літературі часто зустрічається згадка про договір 907 року. Проте, за твердженнямдослідників руської історії та права, посилання на нього є некоректним, адже недоведена реальність існування самого договору.

Договір 911 року містив зобов'язання греків перед Києвом і навпаки. Зобов'язання греків були набагато ширшими, ніж зворотні.

Договір 945 року князя Ігоря є додатковим до договору 911 року. Його статті мають характер уточнень та доповнень, спричинених новими обставинами. Невдалий похід Ігоря на Візантію і, як наслідок, звуження зобов'язань греків перед Руссю знайшов відображення в статтях, які забороняють русичам боротися за Корсунську землю, зобов'язують надавати грекам військову допомогу.

Договір 971 року року є самостійною угодою князя Святослава після поразки в бою під Доростолем. У чотирьох статтях київський князь бере односторонні зобов'язання не воювати з греками, завжди виступати союзником, мати з ними "мир і міцну дружбу";

- "Устави" та "Уроки" княгині Ольги (X ст.) є першими зразками князівської правотворчості. Урок означає "уректи", тобто проголосити, висловити, аустав — "установити", "постановити". Уроки видавалися за власним бажаннямкнягині, стосувалися здебільшого фінансових справ держави, носили тимчасовийхарактер. Устави мали погоджуватися з представниками державної влади, насамперед з князівською Радою і діяли на увесь період перебування князя при владі.

Серед даного виду джерел збереглися:

- Устав земляний князя Володимира Святославовича. В ньому визначалися основи державного устрою та правового становища дружинників;

- Устав князя Володимира (церковний) — короткий, конспективний кодекс церковно-судового права, що діяв від часу прийняття християнства аж доXVIII ст.;

Устав князя Ярослава (церковний) — ще одна пам'ятка церковного права, яка розвиває ідеї, закладені в Уставі князя Володимира.

Найвідомішою пам'яткою права цього періоду, безумовно, є "Руська правда" — перший відомий нам кодифікований збірник Київської Русі.

Оригінал "Руської правди" не зберігся. її текст вдалося відтворити за 106 списками, що збереглися у Кормчих книгах та інших юридичних збірниках. Списки — це тексти "Руської правди", переписані, вірогідно, місцевою адміністрацією, суддями, один в одного. їх цікавив насамперед зміст постанов, а не форма їх викладу. Залежно від часу написання, обсягу та авторства дослідники поділяють "Руську правду" на три редакції:

1.Найдавніша або " Коротка правда ". В її тексті зустрічаються фрагменти давньоруського права, які відносять ще до VIII—IX ст.;

2. "Розширена правда", час укладення якої відносять до періоду князювання Володимира Мономаха або його сина Мстислава (перша третина XII ст.).Поділяється на дві частини;

3. "Скорочена правда" створена шляхом вилучення низки статей із "Розширеної правди". Більшість науковців відносить її появу до XV чи навіть XVIIст. Збереглася лише у двох списках.

Пам'ятки іноземного права. Окрім власне руських (місцевих) джерел права, широкого застосування набули й іноземні джерела. їх поява на Русі була обумовлена впливом візантійської церкви, особливо після прийняття християнства у 988 році. До них належать:

- "Закон судний людем"- юридичний збірник, укладений болгарським царем Гимеоном (893-927 рр.), який є переробкою деяких візантійських і давньоєврейських законів;

- "Номоканони" (на Русі називалися Кормчі книги) — це юридичні збірники, в яких містилися як церковні правила, так і настанови римських і візантійських імператорів про церкву (капоп -релігійне правило, потоз — постанова імператора);

-"Еклога" (досл.—вибрані закони) — офіційний законодавчий звід візантійського права VIII ст., пам'ятка законодавства іконоборців. Мала на меті обмежити церковні привілеї та землеволодіння, спрямовувалася проти пишності обрядів, збільшення кількості монастирів. Проголошувався намір слідувати принципам християнської моралі, зокрема запроваджувався, хоч і не завжди послідовно, принцип рівності всіх перед законом, оплата державної діяльності суддів, безкоштовність судових послуг для учасників процесу. Значно пом'якшено відповідальність за злочинні діяння. Зменшено кількість жорстоких процедур під час страт. Законодавець відмовився від публічного спалення, розп'яття тощо. В цілому система покарань націлювалася на невідворотність і справедливість від-

плати за вчинене діяння. Від відповідальності звільнялися діти до 7-літнього віку та особи, що здійснили злочин у стані афекту. Збірник регулював також шлюбно-сімейні відносини, зобов'язальне право, проблеми власності. "Еклога" зустріла шалений спротив духовенства і, зрештою, була відмінена;

- "Прохірон"(879 р.) Своєрідний посібник для вивчення законодавства Візантійської імперії. Ним відмінена низка положень "Еклоги", внесено зміни добагатьох діючих джерел права. В галузі спадкового права відмінив інститут заповіту, збільшив розмір передшлюбного подарунка з боку нареченого тощо;

- "Книги законні" — це переклад візантійських законів. їх джерелами були закони візантійських імператорів, "Еклога" та "Прохірон". На Русі з'являються в кінці XII — на поч. XIII ст.. Основна увага приділена кримінальному праву,зокрема системі покарань за злочини проти держави, віри, життя, здоров'я, честіфізичних осіб;

Кримінальне право. "Руська правда" не знала достатньо чіткого визначення злочину. Під злочином давньоруська пам'ятка права розуміла "обіду", тобто нанесення матеріальної, фізичної чи моральної шкоди. Церковне законодавство знало іншу назву злочину — "гріх".

"Руська правда" визнавала наступні види злочинів:

- злочини проти життя. Найтяжчим серед них вважалося вбивство. Навмисне вбивство називалося "душогубством". За здійснення вбивства в розбоїпередбачалося найсуворіше покарання — потік і пограбування (вигнання з общини та конфіскація майна);

- нанесення тілесних пошкоджень. За "Короткою правдою" злочиномвважалося позбавлення особи життєво важливих органів, насамперед ноги, руки,ока, носа. Значний штраф у розмірі 20 гривень (напіввіра) пояснювався тим, щопотерпіла особа обмежувалася у правоздатності. Вона потрапляла під опіку церкви, де її спостигала так звана громадянська смерть;

- злочини проти здоров'я. До них відносилися нанесення ран та ушкоджень, побої. За їх здійснення передбачався штраф у розмірі три гривні;

- злочини проти честі. Йдеться про образу не словом, а фізичною дією.Цей вид злочину перекликається зі змістом злочину проти здоров'я, однак відповідальність передбачалася значно суворіша. Так, за удар невийнятим із піхов мечем, передбачалися санкції вчетверо суворіші, ніж за тяжку рану. Такі ж стягнення очікували того, хто вдарить іншого батогом, долонею чи зворотньою стороною меча або посягне на символ чоловічої гідності — бороду та вуса;

- майнові злочини. Право не розрізняло пограбування від розбійного нападу чи від крадіжки. Без сумніву, ці кримінально-правові категорії містяться в одному терміні— "татьба". Тяжкість татьби залежить насамперед від цінностівкраденого. Найбільший штраф у розмірі 12 гривень накладався на осіб, що вчинили викрадення холопа чи бобра. Як бачимо, раб ставився на один щабель ізтвариною.

На визначення тяжкості покарання впливало і місце вчинення крадіжки. Суворіші наслідки наступали для злодія, що реалізував свій злочинний намір шляхом викрадення майна чи тварин із закритого приміщення — хліва, будинку тощо;

- знищення чужого майна. "Руська правда" розрізняє підпал рухомих і нерухомих речей. В першому випадку передбачався штраф у 3 гривні, а в іншому —підпал будинку і присадибних будівель карався "потоком і пограбуванням";

- злочини проти шлюбу та моралі. Виникають після прийняття християнства, містяться в церковних уставах. До цієї категорії злочинів належали:

- злочини, що підлягали церковному суду та грошовому штрафу на користь церковної влади. А саме: шлюб між родичами; двоєженство як чоловіка,так і жінки; розлучення, не освячене єпископом, тощо;

- злочини, що підлягали суду князя чи спільному суду князя і церкви. Асаме: викрадення нареченої, зґвалтування, підпал церковних будівель тощо. Вцьому разі штраф ділився між церквою і світською (державною) владами;

- злочини проти держави. У "Руській правді" не згадуються, проте відображені в інших історичних та правових пам'ятках даної епохи.

Система покарань. "Руська правда" не знала смертної кари, хоча, як зазначалося, джерела повідомляли про її застосування. Ймовірно, страти людей, які виступали проти князя, були настільки звичайною справою, що законодавець не вважав за потрібне навіть згадувати про неї. Відтак у Київській Русі були відомі такі види покарань:

- кровна помста. "Коротка правда" визнавала можливість кровної помсти.Проте в разі відсутності месників чи небажанні родичів потерпілого мститивстановлювалася ірошова компенсація. Помста мала застосовуватися тільки придвох видах злочину: вбивстві та нанесенні тяжких ран і сильних побоїв. Рішенняпро її здійснення приймалося судом.

В другій половині XI ст. Ярославичі відмінили систему кровної помсти в інтересах привілейованих верств суспільства;

- потік і пограбування — найбільш суворе покарання, що передбачало вигнання злочинця з общини, перетворення членів його родини на рабів і конфіскації належного йому майна. Застосовувався за три види злочину: вбивство врозбої, підпал будинку і присадибних будівель, повторне конокрадство;

- віра — грошове стягнення за вбивство у розмірі 40 гривень. Відомі і подвійна віра (80 гривень), коли з'являється право-привілей; напіввіра (20) гривень за вбивство чи нанесення каліцтва жінці; дика віра— складчина членівобщини. Вона виплачувалася у двох випадках — при ненавмисному вбивстві підчас сварки чи на бенкеті та в разі відмови общини видати злочинця чи здійснювати заходи з його розшуку. Хто не міг виплатити стягнення, що йшли до князівської скарбниці, ставав рабом.

Інші штрафи за вбивство представників нижчих верств суспільства коливалися у розмірі від 5 до 12 гривень;

- продаж — штраф, що йшов до скарбниці князя у трьох розмірах, залежновід виду злочину: а) тяжкі злочини — 12 гривень; б) інші злочини — 3 гривні; в)малозначні — 60 кун;

- урок — грошова компенсація, яку отримували потерпілі від злочинів. Розміри визначалися судом;

- і оловщина — грошове стягнення на користь сім'ї чи родичів убитого. Надумку вчених, розмір головщини відповідав розміру віри.

Суд та його компетенція. Судових органів як спеціальних закладів у Руській державі не існувало. Судові функції виконували представники центральних і місцевих органів влади. Суд не був відділений від адміністрації.

Залежно від категорії справ, що розглядалися судами, їх можна поділити на світські, до яких належали общинні, князівські, вічові, доменіальні або приватні, та церковні.

Общинний (вервний) суд в період становлення держави діяв як єдиний судовий орган. Згодом здійснював судові функції паралельно із князівським і вічовим судами. До його складу входили найповажніші члени общини, яких називали "судними мужами" або "добрими людьми". Під їхню юрисдикцію потрапляли як цивільні справи, так і кримінальні, зокрема вбивство чи крадіжка, здійснені на території общини.

Князівський суд очолював сам князь або урядовці, що здійснювали правосуддя від його імені. Серед них виділялися тіуни та вірники. Як і князь, вони проводили судочинство як у центрі, так і на місцях. Постійно діючими в містах

були суди посадника, а в сільській місцевості — волостеля. Вони ухвалювали вироки з усіх справ, окрім торговельних, які розглядалися тисяцькими. їм підлягало все населення, окрім священиків, та справ, що відносилися до компетенції

церковних судів.

Вічовий суд. Спочатку вирішував усі справи: політичні, цивільні, кримінальні. Згодом — лише найважливіші. Йому були підсудні справи проти князів, членів їх родини, державних чиновників;

Доменіальні, вотчинні або приватні суди здійснювали землевласники стосовно підлеглого їм населення — невільників, рабів, інколи щодо закупів.

Церковні суди. Після хрещення Русі київські князі визнали церковне судочинство обов'язковим. Суди існували при єпископствах і підкорялися канонічній владі пшскопа. їм підлягали священики і монахи, їхні родичі, церковна обслуга, особи, що перебували під опікою церкви. Духовенство та церковні люди у всіх справах були підсудними лише церковному суду. Злочин проти церкви, здійснений світською особою, розглядався на спільному засіданні за участю князя і єпископа.

Організація судочинства. Судовий процес в Руській державі називався "тяжба". Сторонами виступали як юридичні (церква, верв), так і фізичні особи. Не могли бути свідками жінки і закупи. Процесуальні сторони називалися істця-ми, сутяжниками або суперниками.

Судовий процес розпочинав потерпілий. Він самостійно домовлявся із своїм супротивником з приводу передачі спору до суду, або ж від імені останнього передавав виклик. В обох випадках неявка приводила до заочного вироку. При необхідності підсудного доставляли силою.

Суду фактично належала роль посередника між обома сторонами. Засідання відбувалися публічно, проводилися усно. Процес носив обвинувально-змагальний характер, відбувався у присутності свідків. Сторони змагалися в словесній баталії за формулою "слово проти слова", підтверджуючи свої заяви й клопотання доказами.

Система доказів. Історичні та правові джерела Київської Русі містять згадки про наступні види доказів:

- власне зізнання підозрюваного;

- свідчення видоків, тобто очевидців;

- свідчення послухів, тобто гарантів доброї слави однієї чи іншої сторони,що брала участь у процесі;

- зовнішні ознаки злочину (синці, сліди від побоїв, рани тощо), а також"лицо" (звідси "факт на лицо") — знайдені у підозрюваного речові докази;

- суди божі вважалися одним із найважливіших доказів. Це пов'язано з глибокою релігійністю, вірою в надприродні сили. До судів божих належали:

а) рота (присяга) для язичників, хресне цілування для християн. Вважалося, що той, хто іменем бога чи божества присягався, не міг обманювати, томущо ним же і буде покараний;

б) жереб. До нього доходило тоді, коли сторони відмовлялися від присягиабо ж таким чином суд вирішував кому присягати;

в) ордалії. Про них йдеться в трьох статтях "Руської правди". Випробовування водою проводилися при позовах на суму меншу за півгривні золота, а розпеченим залізом — на більшу суму. В першому випадку підозрюваного зв'язували і кидали у воду. Якщо він потопав — визнавався невинним. В іншому — невинним визнавався той, у кого рани швидко загоювалися або не залишалося слідів від опіків;

г) судовий поєдинок або поле, відомий з XIII століття, замінив ордалії.Призначався судом через два тижні після останнього засідання. Якщо призначений поєдинок не відбувався, винною визнавалася особа, яка не з'явилася на нього. Справу вигравав той, хто перемагав під час поєдинку.